Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

- Слухай, а давай і ти підеш зі мною? Для моральної підтримки!

- Хочеш, щоб свекруха мене зжерла? Це ж ідеальний привід зробити з мене повію.

- Так бери Єгора.

- Але тоді вся ця схема працюватиме не на тебе, а на нього.

- Точно… Слухай, а якщо я сам поговорю з Єгором? Вигадаю якусь причину для прикриття. Ти підеш?

Я замислилась. Вже давненько не ходила в клуби без коханого, хіба що пару разів з подружками. Та щоб одна… Якось лячно. А з іншого боку сільський будинок культури – це ж не міський клубєшнік, де якість турки можуть підсипати тобі снодійне та розвести на секс. Тут все безпечно.

- Тільки вигадай щось пристойне.

- Домовились! – звеселився Вітя. - Дякую, Таню!

Ну що, танці, так танці. Влаштуємо спецоперацію під прикриттям.          

Я трималась за думку про переїзд, як за рятівне коло під час шторму. Кожною клітиною тіла хотіла припинити своє проживання під одним дахом зі свекрухою. Наша холодна війна була у самому розпалі. Дійшло вже до того, що у нашій спальні з’явився полин, який мав би вигнати злий дух, тобто мене, з хати. А перед цим я помітила газету, де Тамара Петрівна робила помітки червоною пастою. Заголовок був більш ніж красномовним: «ЯК РОЗПІЗНАТИ ПРИВОРОТ? ВРЯТУЙТЕ БЛИЗЬКУ ЛЮДИНУ ВІД ПОМИЛКИ». Коли дочитала до «опоїла місячною кров’ю», викинула цю пресу у смітник.

Добре, що хоч коханий не опирався. Єгор, як і планував, завітав до сільського голови. Щоправда, йому там не стільки допомогли, скільки винесли мозок.

- Це якась шарашчина контора! Спершу мені пропонували купити тону зерна зі знижкою, потім завести нутрій, а на додачу хотіли розвести на вкладення грошей у ремонт школи. Лише коли дізнались, що я не лише директор фармзаводу, а й місцевий житель, перейшли до справи. Маємо два варіанти: перший будинок, - розповідав він ввечері, - майже розвалився. Там три роки тому померла якась бабця, але вона не мала родичів, тому майно залишилося на балансі громади. Я проїздив повз нього… Ну там хіба що фільми жахів знімати.

- А інший?

- Ще один наразі продається. Хазяї переїхали у Хмільник, але вони не проти узяти квартирантів, аби ті приглядали за обійстям. Ключі у Баби Зої. Якщо все влаштує, то можна відразу заїжджати.

- О! – звеселилась я. – Чудово.

- Але є ще краща новина! Мам, - покликав Єгор. Свекруха саме підслуховувала нашу розмову, сортуючи ліки у вітальні,  - а ти знала, що моя хрещена поїхала на пів року в Польщу?

- Ага, на завод влаштувалась.

- Ну так нехай вона пустить нас пожити! Там все одно усе бур’яном заростає. Ти можеш дізнатись, чи вона не проти?

Тамара Петрівна підняла очі. Було видно, як вона розгубилась. На якусь мить навіть забула, що треба вдавати з себе хвору і нещасну.

- Свєта? Ні-ні, це не варіант!

- Чому? Вона завжди любила мене. І в дитинстві круті подарунки приносила, і зараз на кожне свято вітає. Невже вона не дозволить пожити в своєму домі?

- Не дозволить, - відповіла, але явно не вигадала чому.

- Краще я сам спитаю.

- Ні! Вона… вона, - у свекрухи забігали оченята. – Вона потравила там тарганів та герметизувала будинок з отрутою всередині, щоб за час відсутності там не завелися нові. Воно вам треба випарами ядів дихати? Навіть не думайте!

Я знала, що це щойно вигадана брехня. Знала, але довести не могла.

- Ну не страшно, - посміхнулась до Єгора, який трохи засмутився. – Подивимося той дім, за яким баба Зоя приглядає.

- Я попереджу Зою! – свекруха схопила телефон й побігла з хати, на півдорозі згадала про роль хворенької, а тому різко згорбилась та застогнала, відчиняючи двері.

Я випадково знайшла місце, де вона влаштувала таємний переговорний пункт. Зазвичай, коли Тамара Петрівна хотіла поговорити про щось секретне, або просто перемити мені кістки, вона йшла до навозної купи у кінці городу. Там брала у руки вила, ніби працює, а сама теліпала язиком з подружками. Ну логічно, визнаю. Мене у ту смердючу западню ні за які гроші не затягнеш, а Єгор взагалі далі саду з малиною не ходив.

- Дякую, сонечко, - я поцілувала коханого. – Ти такий молодчинка!

- Та пусте. Чуєш, Таню, я хотів поговорити з тобою, поки мама не чує…

Ой-йой. В мене мороз пішов шкірою. Невже про Соню?

- Кажи, - напряглася усім тілом.

- Річ у тому, що на заводі купа проблем.

- Фух… - не помітила, як промовила це вголос. – Тобто, дуже шкода. Але ти не опускай руки, тобі все вдасться!

- Та я й не сумніваюсь. Просто на це піде більше часу. Значно більше, ніж я розраховував.

- На скільки? – писнула я.

- На кілька місяців.

Єгор затамував подих, очікуючи моєї реакції. Насправді мені захотілося поплакати. Ще довше у Куманівцях? А як же моя квартира? Як же моя робота? Що мені робити у цій глушині ще кілька місяців?

- Я зрозумію, якщо восени ти захочеш повернутися у Вінницю, - почав «підбадьорювати» коханий. – Будемо бачитись на вихідних.

Ага, ні за що! Залишити його тут самого? Та за цей час йому мамка так мозок прочистить, що він точно захоче розлучитися зі мною!

- Не вигадуй дурниць. Я буду тут стільки, скільки знадобиться, - прозвучало, як вирок самій собі. – Ми сюди приїхали разом, і у Вінницю повернемось там само разом.

- Мені дуже шкода, що через це ти жертвуєш своїм життям.

- Тимчасові незручності, - видушила посмішку. – Це ж заради кращого майбутнього.

- І воно буде дуже щасливим, обіцяю.

- Я знаю.

На столі задзвонив мобільний. Єгор скривився, адже подумав, що то знову з завода. Проте, коли побачив номер, на його обличчі з'явилась посмішка.

- О, Мацик! – не відразу зрозуміла, про кого він. – Напевно таки хоче організувати риболовлю. Вибач… - підняв слухавку. – Привіт! Угу… так, пам’ятаю. Вона вже настільки виросла? Нічого собі! Добре, я спитаю у Тані. Та поки нема за що. Бувай.

О, та це ж Вітя зі своїм конспірологічним планом! В мене навіть долоні спітніли від хвилювання. Дуже не хотілося, щоб Єгор дізнався про наші з дільничним секретні справи.