Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

7

На першій же перерві половина класу накидається на мене з розпитуваннями про Скайлера.

Я вже триста разів пошкодувала, що виправила його прізвище. Хто мене за язика взагалі тягнув? Йому моя допомога не потрібна була, він і сам чудово влився до колективу.

І найцікавіше – я думала його будуть цуратися, дізнавшись правду. Наші акули часто накидаються на тих, хто має матеріальний статус нижче, але не цього разу. Навіть Сібілла не верне носа. Та й інші дівчата перешіптуються, розглядаючи Скайлера з ще більшим інтересом, ніж раніше.

Мабуть, для них це щось нове. Думаю, ніхто з них раніше не бачив хлопців з інтернату, звідси й така пильна увага.

Але невже він лякає лише мене? Адже з рештою Скайлер не набагато товаришніший, ніж зі мною. В основному приймає їх увагу, залишаючись при цьому відстороненим і холодним, як брила льоду в океані. Тільки Сібілі іноді усміхається і ще парі дівчат.

– Сьогодні їдеш на танці? - Запитує Тара після закінчення уроків.

- Звісно. А ти?

Ми виходимо на подвір'я, і ​​я відразу щщурюся від сонця.

Машинально тягнуся до голови. Дідько, здається забула сонцезахисні окуляри в шафці.

- Я теж. Місіс Гольтце обіцяла нам більше виступів цього року, тож початок сезону пропускати не можна, – каже Тара.

- Це так, - пригальмовую на сходах, - слухай, мені треба окуляри забрати. Ти їдь, увечері побачимось.

– Давай.

Чмокнувши подругу на прощання, я повертаюся до школи і підходжу до своєї шафки. Вже багато учнів розійшлися, лише кілька людей миготять коридором. Зазвичай після закінчення уроків залишаються ті, хто займаються у різних додаткових гуртках чи секціях.

Відкриваю шафку і дістаю окуляри.

Потрібно знайти Скайлера. Я обіцяла мамі, що допоможу йому з шопінгом, хоча щось мені підказує, що ця допомога буде нав'язливою. Я йому явно не подобаюсь.

Іншим він усміхається набагато охочіше, ніж мені.

На решті уроків і в їдальні Скайлер так жодного разу на мене не глянув. Хоча я вже тільки сьогоднішнього ранку виявила свою сестринську турботу повною мірою. Можна було б бути трохи вдячнішим.

Чіпляю авіатори на голову, і вже збираюся зачинити дверцята назад, як раптом мене хтось різко штовхає. Спину прошиває тупим болем, і я з гуркотом врізаюсь у металеві шафки.

- Гей, - обурено обертаюся якраз, коли Сандерс, один із футболістів хапає за шкірку Девіда МакКоя.

Схоже, це він збив мене, коли вкотре намагався втекти від їхніх знущань.

- Треба дивитися куди йдеш, кретине, - Сандерс втискає бідолашного хлопця в стіну з такою силою, що той жмуриться від болю.

Сама машинально їжуся. Ми стали на рік старшими, а деяким розуму не побільшало. Як були тупоголові, так такими і залишилися.

- Відвали від мене, я тобі нічого не зробив, - гарчить у відповідь Девід, спідлоба косячись на хлопців, що обступили його.

- Що ти сказав, виродок? Точніше не так... Виродок, кому ти це сказав?

Хлопці починають іржати, а я туплю погляд у підлогу і закриваю позаду шафку. Обертаюся і відчуваю, ніби мене знову до нього прибиває, але цього разу ментально. З відстані кілька десятків метрів – з іншої частини коридору на мене дивиться Скайлер. Поруч із ним стоїть Сібілла, їй як завжди начхати на те, що відбувається навколо, вона намагається привернути його увагу короткою спідницею від чирлідерської форми.

Я міцніше притискаю до себе сумку в черговий раз здригаючись від гучного глузування. Скайлер переводить погляд на хлопців та Девіда, потім знову на мене. Дивиться якось дивно, мені в черговий раз не по собі стає, і я тільки стверджуюсь у думках, що йому зовсім не подобаюся. У його очах осуд і агресивність. Тільки от я не зрозумію – це все адресовано мені?

Гучний звук удару по дверцятах шафки змушує смикнутися. Це Сандерс ударив кулаком поруч із головою Девіда.

Бідолашний…

В очах хлопця стільки страху.

Якби хоч хтось зміг поставити цих недоробків на місце!

- Ти як? - лунає несподівано прямо над моїм вухом до болю знайомим голосом. Я швидко повертаю голову та відчуваю, як мене над землею піднімає невидимою силою.

Рой.

Він уважно дивиться на мене, а я борю в собі бажання обернутися назад і перевірити… Може все ж таки не на мене?

- Я в порядку, - зніяковіло відповідаю.

- Не сильно вдарилася?

– Ні.

Боже ... в його очах плескається справжнісінька турбота, викликаючи в мене напад тихого щастя. У животі розпочинають свої дикі танці метелики.

- Ці орангутанги зносять все на своєму шляху, - киває він на своїх друзів.

Я перекладаю на них погляд і метелики тут же летять вниз від картини, що розгортається на очах. Ще одна причина з якої мені подобається Рой – це те, що він ніколи не знущається з інших. Він вищий за це.

- Ще раз ти перейдеш мені дорогу, будеш на вулицю з матусею виходити, зрозумів? - гаркає Саймон, а потім раптом сильно б'є Девіда по вуху.

Я здригаюся. Усередині прокочується хвиля фантомного болю за нього.

- Пішли звідси, хлопці. Думаю, він засвоїв урок.

З гучним реготом компанія футболістів віддаляється у бік спортзалу, а один з них обертається і гукає Роя.

- Рой, ну ти йдеш?

- Іду, - відповідає він йому, і переводить на мене погляд, - Побачимося, Лівві. - підморгує і вирушає слідом за ними.

Він мені підморгнув… Серце пропускає удар, а потім солодко щемить. Він все ж таки не забув про моє існування!

Сховавши посмішку, повертаю погляд на Девіда.

Ох, бідний.

Озирнувшись на всі боки, підходжу до нього ближче.

- Ти як? - Запитую, поки той нахиляється, щоб забрати свій рюкзак. - Допомога потрібна?

Хлопець тримається за вухо, а його щелепа міцно стиснута.

У грудях неприємно ріже. Навіть не уявляю, наскільки йому боляче. А як принизливо має бути.

- А ти як думаєш? - кидає грубо і проходить повз мене, щоб за секунду сховатися в чоловічому туалеті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍