Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

до головної вулиці. Це було навдивовижу гарненьке містечко з маленькими й затишними будиночками з яскраво розфарбованими в жовтий, рожевий та синій дверима і шпичастими дахами. Леоні подивилася на гору, де виднілася стара фабрика — великі квадратні будівлі з темними вікнами.

— Вони можуть виготовляти гвинтівки чи набої.

Адріків вираз обличчя був похмуріший, ніж зазвичай.

— Або ці нові броньовані танки, які їм так подобаються.

— У цьому разі ми зможемо передати до столиці трохи інформації, — озвалася Ніна. Вона сподівалася, що на них чекає дещо більше.

Серцетлумачниця з подивом помічала знаки Святих у цих місцях, які, як їй було відомо, не належали до мережі Грінґса. Дорогою вона теж їх бачила: вівтарі з символом Санта-Аліни замість Священного Джелового ясена, ікону Сан-Дем’яна Раймського у вітрині крамнички, дві схрещені шипасті гілки над дверима, що мали знаменувати благословення Сан-Фелікса. По всій Равці велися балачки про дива й химерні явища, і, схоже, Фієрда теж повірила у Святих із новим запалом. Ризиковано було так привселюдно займатися єрессю, коли неподалік стояли солдати, та, можливо, це були невеличкі прояви непокори містян, котрих обурювало те, що військові постійно чергували на фабриці.

Монастир розташовувався у північному передмісті, майже біля підніжжя пагорба, на якому стояла фабрика. Округла форма, молочно-білий камінь і дах із башточками надавали будівлі схожості з вежею, яка загубила свій замок.

Велика церква, що межувала з монастирем, була зведена із міцних, грубо витесаних колод, а вхід до неї обплітали зав’язані вигадливими вузлами ясенові гілки.

Подорожні залишили сани в стайнях і подзвонили в бічні двері. Їм відчинила дівчина у вишитому блакитному фартушку, а вже за кілька хвилин гостей зустріла Берегиня. Літня жінка була вбрана в темно-синій вовняний одяг і мала кругле обличчя зі щічками-яблучками, шкіра в неї була вкрита глибокими зморшками, немов це не вік залишив свої сліди, а хтось склав її ледь помітними охайними складками. Ніна представила своїх супутників, пояснила, що працює перекладачем у подружжя крамарів, і запитала, чи можуть вони зупинитися десь на території монастиря, поки знайомитимуться з околицями.

— Вони хоч трохи знають фієрданську?

— Біне, — озвався Адрік. — Трохи.

— Де форенен, — додала Леоні, усміхнувшись. — Вчимо.

— А де ваш чоловік? — поцікавилася Берегиня.

— Його забрало море, — відповіла Ніна, перевівши погляд на срібну обручку на пальці. — Нехай із Джелом спочиває.

— То він не був солдатом?

— Він рибалка.

— Ох. Гаразд, — озвалася жінка, наче така безкровна смерть засмутила її. — Я можу прихистити вас і жінку-земені на нижньому поверсі, біля кухонь. Але її чоловікові доведеться залишитися в стайнях. Не думаю, що він може заподіяти дівчатам шкоду, — додала вона, глипнувши на його застібнутий шпилькою рукав пальта, — та все ж.

Люди часто кидали такі бездумні зауваження на Адрікову адресу, та він лише люб’язно всміхнувся і простягнув уцілілою рукою плату за тиждень.

Берегиня розповіла гостям про розклад у монастирі, показуючи їм їдальню та стайні.

— Щоночі двері зачиняють о десятій і не відчиняють аж до ранку. Просимо вас у цей час читати або займатися мовчазною медитацією, щоб не заважати дівчатам навчатися.

— Вони всі послушниці? — поцікавилася Ніна.

— Деякі з них стануть Джерельницями. А інші лише навчаються тут, перш ніж повернутися до своїх родин чи чоловіків. А що ви, до речі, під цим перевозите? — запитала Берегиня, підіймаючи кутик брезенту, прив’язаного до саней.

Ніні інстинктивно захотілося ляснути жінку по руці. Натомість вона енергійно ступила крок уперед і потягнулася до мотузок, які утримували брезент.

— Ця пара винайшла новий зарядний механізм для гвинтівок.

Леоні, як на замовлення, витягнула з кишені пальта кольорову брошуру.

— Ціни на них доступні. Тож ми плануємо чималі продажі наступного року, — сказала вона. — Зараз шукаємо кількох дрібних інвесторів. Якщо хочете подивитися…

— Ні, щиро дякую, — поспіхом озвалася Берегиня. — Переконана, вони вражають, але, боюся, з фінансами в монастиря занадто туго, щоб укладати гроші в е-е-е… авантюри.

Це завжди спрацьовувало.

— Трапеза в нас о шостій, потім ранкові молитви, до яких ми, звичайно, запрошуємо вас приєднатися, а вечеря також о шостій. Хліб і сіль можна знайти на кухні. Споживання води нормоване.

— Нормоване? — перепитала Ніна.

— Так, воду ми беремо з криниці у Фельстеді, а шлях туди неблизький.

— А хіба до Ґжели не ближче?

Пухкі губи Берегині стиснулися.

— Ми демонструємо своє служіння Джелові багатьма способами. Подорож дарує чудову можливість для мовчазного споглядання.

«Там, угорі, біля старої фортеці, у річці скисла вода». Отже, Берегиня не хоче, щоб її паства пила з річної притоки, але й обговорювати це не бажає. Можливо, Джерельниці лише прали солдатську форму, та було не менш імовірно, що вони знали, що саме відбувається на фабриці.

Щойно Берегиня пішла, Адрік запропонував:

— Ходімо пройдімося.

Ніна перевірила кріплення брезенту, і вони вирушили до схилу гори розміреним прогулянковим кроком, навмисно гучно базікаючи на земені. Йшли паралельно до шляху, що вів до фабрики, та не поспішали, розглядаючи пташок і насолоджуючись краєвидами, які розгорталися на долину. Просто трійко туристів на прогулянці.

— Тобі буде зручно в стайнях? — запитала Леоні, коли вони йшли сосновим гаєм.

— Я впораюся, — запевнив Адрік. — Однорукий розпусник може й конями вдовольнитися. А Берегиня про це не подумала.

Леоні розреготалася і сказала:

— Найбільше овець задирає той вовк, якому вдалося непомітно потрапити до кошари.

Адрік пирхнув, та на його обличчі з’явилося щось схоже на задоволений вираз.

Ніна позаду них закотила очі. Якщо їй доведеться й далі провадити місію з цими двома недоумками, які вже завели свій танець, несміливо кидаючи компліменти й несподівано шаріючись, це просто може її доконати. Одна річ — знайти щастя і втратити його, і геть інша, — коли тобі під носа пхають небажане, як другий шматок торта, чуже щастя. Утім, вона ніколи не відмовлялася від другого шматка торта. «Це піде мені на користь, — переконувала вона себе. — Як свіжі овочі й уроки арифметики. І насолоджуватимусь я, певно, так само».

Урешті-решт вони дісталися прогалини між деревами, звідки було видно вхід до фабрики. Від побаченого голоси в Ніниній голові зашурхотіли гучніше за вітер, який розхитував сосни. Біля велетенських двостулкових дверей стояло двійко солдатів, а вздовж парапетів вишикувалися інші.

— До фабрики тут була фортеця, — пояснила Ніна, тицяючи пальцем у щось схоже на старі ніші, видовбані в кам’яних стінах. Позаду головної будівлі виднілася чимала водойма, і дівчина замислилася, чи не охолоджують за допомогою води машини, які працюють усередині.

— Гадаю, стратегічно це чудове місце, — озвався жалібним голосом Адрік. — Узвишшя. Безпечна місцина, щоб сховатися в разі атаки чи якщо річка