Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

листі постає як хитрий політик. Він приділяє посланцю увагу, обдаровує його, пиячить з ним. Хоча та пиятика й частування, схоже, були елементом гри Хмельницького. Зрештою Богдан відмовляє Віміні, але робить це так, щоб залишити в посланця позитивне враження.

Із західних авторів другої половини XVII ст., що присвятили спеціальну працю історії Хмельниччини, варто назвати П’єра Шевальє. Він контактував із козаками, які були завербовані французьким урядом в Україні під час Тридцятилітньої війни й брали участь в облозі Дюнкерка в 1645–1646 рр. У 1648–1654 рр. Шевальє був секретарем французького посольства в Польщі. Написав французькою мовою книгу «Історія війни козаків проти Польщі», яка побачила світ у 1663 р. в Парижі. У скорому часі вона була перевидана в 1668 р. У 1672 р. вийшла в Лондоні англійською мовою. Тобто є сенс говорити про певну популярність цього твору на Заході.

«Історія війни козаків проти Польщі» складається з «Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків», «Розвідки про перекопських татар» та «Історії війни козаків проти Польщі». Вона давала змогу західному читачеві познайомитися з Україною. У ній, поряд з письмовими та усними джерелами, використовувалися й спостереження автора П’єра Шевальє.

Цікаве ставлення Шевальє до Хмельницького. Він порівнював його з Олівером Кромвелем. Тим самим козацький вождь ніби вписувався в європейський політичний контекст. Ось як це звучало в «Історії війни козаків проти Польщі». Автор, звертаючись до читачів, писав:

«Ця історична книга подає деякі матеріали, що мають зробити її читання приємним. З неї можна довідатися про досить своєрідний спосіб ведення війни та боїв; хоробрі вчинки, які нагадують подвиги героїв роману; війська, чисельність яких дозволяє повірити в те, що написано про війська гунів, готів, вандалів, сарацинів, персів та турків; і, що ще більше гідне подиву, ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить в рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії»[73].

Це порівняння, на перший погляд, може видатися позитивним. Але чи справді це так? З одного боку, Шевальє відзначає титанізм Хмельницького. Характеризує його як хоробру й спритну людина, що привела «в рух величезний механізм». Але, з іншого боку, відзначається його честолюбство. І це в очах Шевальє аж ніяк не є чеснотою. Своїми діями козацький гетьман наводить жах. Відповідно, титанізм Хмельницького приносить не користь, а зло.

Шевальє намагався відносно об’єктивно писати про Річ Посполиту, про місце в ній козаків, яких він не ідеалізував, але й не очорнював. Позиція Шевальє — це, радше, позиція стороннього спостерігача. Хмельниччину автор вважає чи не найбільшою небезпекою в історії Речі Посполитої. «...поляки, — пише він, — завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і всі ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули в свій заколот мало не все населення Чорної Русі. Крім того, раптом позбувшись тієї смертельної і непримиренної ненависті, яку вони завжди відчували до татар, козаки ввійшли з ними в спілку й навіть попросили підтримки у турків для цілковитого зруйнування та спустошення Польщі»[74].

Ю. Брандт. «Повернення козаків з походу»

Хмельницького Шевальє називає «першою іскрою цього повстання та рушієм усієї війни». Пише, що той належав до шляхетського стану, а його батько навіть був підстаростою. Мав Богдан деяку освіту. І в козацькому війську дослужився до сотника.

Причину Хмельниччини Шевальє малює дещо нестандартно. Намагається не концентруватися на особистих образах козацького вождя, а вписати події повстання в більш широкий контекст. Він пише: «Король Владислав, якому надоїло сидіти без діла, коли більшість інших християнських королів і князів були зайняті війною, 1646 р. міркував про план війни проти перекопських татар, яких він хотів вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гідним командування козацьким військом, якому король надавав головного значення в цьому поході. Проте плани короля не були підтримані ні християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимось іншим, ані навіть венеціанцями, на допомогу яких він розраховував...»[75]

Владислав змушений був розпустити своє військо. Тепер Хмельницькому, за словами Шевальє, не було чим зайнятися. Через таке безділля він «ввійшов у розбрат» із Чаплинським за межу одного зі своїх маєтків. Про сам конфлікт та його наслідки розповідається таким чином: мовляв, Чаплинський погано повівся з дружиною Хмельницького, а його сина побив палицями. «Невдовзі Хмельницький, — читаємо далі, — знайшов спосіб добитися сатисфакції за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що він його помітив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві та пригніченні»[76]. Отже, Шевальє звертає увагу на соціальний аспект Хмельниччини. Хоча особиста образа й відіграла певну роль на початку повстання, але воно не відбулося, якби не було соціального незадоволення — принаймні така думка виникає при читанні твору. Хмельницький, маючи впевненість у відданості козаків, утік на Запоріжжя, де й підняв повстання.

При цьому Шевальє вважає, існувала таємна змова Хмельницького й короля Владислава. Ця версія декому може видатися фантастичною. Але вона поширювалася серед політиків та урядовців Речі Посполитої, з якими Шевальє контактував. «Дехто, — говорить цей автор, — був переконаний, зрештою не зовсім безпідставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану війни проти татар, підтримував з Хмельницьким таємні зв’язки і допоміг повсталим козакам для того, щоб Річ Посполита була змушена дати королю військо для втихомирення козаків. Козаки повинні були з’єднатися з королівським військом, що складалося переважно з чужинців під командуванням довірених королю людей, а тому це військо не слухало б наказів Речі Посполитої та пішло б за Владиславом проти татар і навіть проти турків, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б він зачепив татар»[77].

Образ Хмельницького, який постає зі сторінок «Історії війни козаків проти Польщі», не є однозначним. З одного боку,