Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— Вибачте, якщо я торкнувся тем, які бентежать вас,— тихо сказав він, дивлячись їй у вічі.— Мені просто хотілося бодай щось дізнатися про свою родину. Бо я дійсно нічого не пам’ятаю.

Дівчина щось відповіла, але повз них з пихтінням промайнув паровий екіпаж, і її слова потонули в гуркоті.

— Ось бачите, чому вам так подобалася ідея водомобіля? — вона вперше за день усміхнулася.— У них водій може їздити без навушників!

Вони розсміялися, і напруга трохи спала.

— Знаєте, два тижні тому я нізащо б не повірила, що Едвард Яблонський може подумати про чиїсь почуття, окрім своїх.

Погляд Агнеси прояснів, проте в глибині її очей досі ховався смуток. У цей момент годинник на вежі відбив шість разів, а з віконця під дахом, смішно перевалюючись із ноги на ногу, висунувся механічний чоловічок і зіграв на трубі кілька протяжних нот. Відразу ж після цього з мегафона над входом в Ратушу пролунав чоловічий голос, що говорив російською:

— Високоповажні гості й підданці вільного міста Леобурга! Нагадуємо вам, що всі акції пам’яті, збори й інші публічні заходи мають відбуватися згідно з законом і погоджуватися з Верховною Радою Леобурга. В той час, коли місто веде боротьбу з порушниками спокою та іншими зловмисниками, необхідно суворо дотримуватися урядових приписів. Організаторів сьогоднішніх незаконних зборів у Робітничому районі буде притягнуто до відповідальності. Верховна Рада закликає підданців усіляко сприяти затриманню ненадійних елементів і виявляти пильність.

Мегафон замовк, але відгомін, ніби серпанок, кілька секунд ще плив над площею. Раптом Данило зрозумів, що такі самі мегафони транслювали послання по всьому місту.

— А що було в Робітничому районі? — сторожко запитав Данило.

— Я не стежу за новинами,— безбарвним голосом відповіла Агнеса.— Це псує сон.

Надвечір холоднішало, і коли вони дісталися екіпажа, Агнеса помітно тремтіла.

— Нам краще повернутися,— Данило допоміг їй сісти в колясу.— Ви застудитеся.

— Пусте,— дівчина смикнула невеликий важіль на бічній стінці екіпажа. Сидіння та спинки крісел завібрували й поступово потеплішали, і згодом Данилові навіть стало спекотно. Він розгублено озирнувся, намагаючись збагнути, як у звичайній на вигляд кареті з відкритим верхом з’явилося опалення.

— Паровий генератор у поденні,— пояснила Агнеса.— Ви так дивно на все реагуєте! Хочете побачити дещо справді приголомшливе?

Данило кивнув, а його «кузина» обернулася до фурмана й щось скомандувала. Екіпаж покотився в північному напрямку, й місто поступово змінювалося: зникла горда монументальність, аристократична пихатість. Будинки світлішали, ставали простішими й вищими, архітектура здавалася менш суворою, а на стінах будівель почали з’являтися цілі картини. Це не було схоже на міські графіті або панно, якими рясніють вулиці у звичному світі. Ось «будинок-море» — сонце над затокою і самотній корабель на обрії. А онде вогненний будинок, і навіть фіранки на вікнах доповнюють загальну картину бурхливого полум’я. «Будинок-натюрморт» з виноградом і хлібом, «будинок-ліс» із завмерлим посеред пейзажу оленем. Картини мали куди більш природний і милий вигляд, ніж портрети отців-фундаторів.

— Це справді вражає...— видихнув Данило, але Агнеса тільки недовірливо звела тонкі чорні брови.

— Та ні, ми ще не доїхали! Це район Творців. Тут живуть художники, музики, актори, циркачі. Хтось подав ідею, що мистецтво має бути загальнодоступне, тому в Леобурзі немає платних музеїв, а картини можна побачити навіть на вулиці. Альберт, коли закінчить навчання в Академії мистецтв, хоче намалювати щось на задній стіні нашого будинку — попри те, що в Аристократичному районі це заборонено,— дівчина на мить замовкла й провадила з несхвальною інтонацією: — Мені ця мода не подобається. Я вважаю, що споглядання творів мистецтва — це приватний, можна сказати, інтимний процес.

Данило так захопився спогляданням нового району, що майже не слухав Агнесу. Місцевих мешканців на вулицях було небагато, але їхнє вбрання значно змінилося. На невеликій площі навколо фонтана зібралася молодь. Спідниці дівчат були незвично короткі й пишні, стрункі ноги обтягували фіолетові панчохи в білу смужку. В русявому кучерявому волоссі однієї з них заховався кокетливий фіолетовий циліндрик. На плечі іншої дівчини сидів червоний папуга, і вона час до часу подавала йому гарбузову насінину. На сходинках біля фонтана всівся хлопець з якимось музичним інструментом, схожим на домру,— його звуки, наче намистини, падали на бруківку разом зі сміхом й уривками розмов. На веселу компанію з протилежного кута площі невдоволено дивився самотній поліціянт.

Екіпаж звернув на криву вузьку вулицю. Увагу Данила привернув ще один будинок. Одну з його стін зафарбовувала в білий колір бригада малярів. За їхньою роботою спостерігав черговий поліціянт. Хай як вони старалися знищити картину, під фарбою проступало зображення — величезна, стилізована під народний орнамент латинська літера «V».

— Агнесо, а що це...

Дівчина простежила за його поглядом і здригнулася.

— Гадки не маю,— мляво відповіла «кузина».

Коні зупинилися біля круглого будинку з колонами. Над входом виднівся напис «Farbelauf»[17].

— Фарбелауф? — прочитав уголос Данило.— Щось про фарби?

Агнеса чи то не розчула, чи не звернула уваги, й вони увійшли всередину будинку.

Данило завмер, ледь у темному залі засвітився екран. Образки вражали своєю чіткістю, а головне — розмаїттям барв. Звісно, до якості 4К-зображення їм було далеко, але перед його поглядом то розквітав сад, де зустрічалося двійко закоханих, то відходив від платформи оповитий клубами пари потяг і заплакана дівчина махала йому вслід хусткою... Десь лунала музика — так глибоко, ніби народжувалася з самої картинки. Іноді екран темнішав, і на ньому спалахували рядки віршів. А потім — війна, вибухи, будинок у вогні. І хлопець, що сходить на пагорб, зайнятий ворогом. Далекий звук пострілу. Екраном розпливається кривава пляма, яка поступово темнішає і перетворюється на зоряне небо. Данило, не зводячи очей, стежив за зміною картинок, але іноді боковим зором помічав, що Агнеса пильно поглядає на нього. Остання картинка — знову квітучий сад, та сама музика, дівчина, що плаче під деревом. І тінь у військовому мундирі за її спиною.

Фільм тривав не більше десятьох хвилин, але у Данила залишилося враження, що він подивився багатогодинну епопею. Можливо, в сучасному кіно справді показують забагато зайвого і не лишають простору для уяви?

— А як утворюється зображення? — Данило задумливо дивився перед собою, досі вражений.— Я й гадки не мав, що таке можливо...

«...у вашому світі», мало не бовкнув він, але вчасно прикусив язика.

— Власне, технологію вам краще пояснив би мій батько...— обличчя Агнеси спохмурніло.— До призначення на останній проект він займався цією машиною і