Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

та похмурими гілками затуляли сонце соснам, тополям і липам. Подекуди Лех зупинявся й мовчки розглядав якісь сліди у тріщинах зогнилої кори, нарости на деревах чи лисини, поцятковані химерними чорними дірочками, крізь які сяяла оголена біла деревина. Ми минали гайки молодих березок зі стрункими тендітними паростками, які боязко схиляли свої маленькі тоненькі гілочки та бруньки.

Крізь туманну завісу листя нас помітили зграї птахів, що саме влаштувалися відпочити, а тепер налякано злітали вгору, ляскаючи крильми. Їхній крик змішався з хором бджіл, які загули навколо нас рухливою мерехтливою хмарою. Лех прикрив обличчя руками і кинувся навтьоки до щільніших хащів, а я не відставав, тримаючи в одній руці ташку з птахами і кошик з тенетами, а другою відганяючи виснажливий і мстивий рій.

Безмозка Людмила була дивна жінка, і я щораз більше боявся її. Вона була статурна і вища за інших жінок. Волосся, що, схоже, ніколи не бачило ножиць, каскадом спадало на плечі. У неї були великі груди, що звисали мало не до живота, і м’язисті литки. Улітку вона вбиралася в потертий мішок, що не приховував ані грудей, ані кущика рудого волосся там, де сходилися ноги. Чоловіки й хлопці полюбляли розповідати про витівки, які влаштовували з Людмилою, коли вона була в гарному настрої. Сільські жіночки часто намагалися схопити її, але, як гордо повідомляв Лех, Людмила завжди знала, звідки вітер дме, тож ніхто не міг заскочити жінку проти її власної волі. Вона, наче шпак, зникала в підліску, і виповзала, коли навколо нікого не було.

Ніхто не знав, де вона влаштувала собі барліг. Часом на світанку, коли селяни з косами на плечах ішли на поля, вони бачили, як Безмозка Людмила пожадливо махає їм звіддаля. Бажання працювати відразу слабшало, і вони ледачо витягали руки, махаючи у відповідь. Лише голоси дружин і матерів, які вже наближалися з серпами й мотиками, повертали чоловіків до тями. Жінки часто спускали на Людмилу псів, але якось найбільший і найнебезпечніший із випущених вирішив не повертатися. Відтоді Людмила завжди з’являлася разом із твариною, яку вела на мотузці. Інші пси розбігалися, підібгавши хвости.

Пліткували, наче Людмила живе з тим псом, як із чоловіком. Дехто передбачав, що одного дня вона народить дітей з тілами, вкритими собачою шерстю, вовчими вухами та чотирма лапами, і тоді ці потвори житимуть десь у лісах.

Лех ніколи не повторював ці балачки про Людмилу. Лише раз чоловік прохопився, що, коли вона була ще зовсім юною, батьки хотіли силоміць видати її заміж за знаного своєю жорстокістю й потворністю сина сільського регента. Дівчина відмовилася, розлютивши нареченого так, що він заманив її на околицю, де цілий натовп п’яних селян ґвалтував дівчину, аж поки вона не втратила свідомість. Після цього жінка змінилася; її розум потьмарився. А що ніхто не пам’ятав, якого вона роду, і всі вважали її не надто кмітливою, швидко причепилося прізвисько Безмозка Людмила.

Вона жила в лісах, вабила чоловіків у хащі та так задовольняла їх своєю хтивістю, що потім вони не могли навіть дивитися на своїх тлустих і смердючих дружин. Жоден чоловік не міг угамувати її спрагу; вона завжди хотіла кількох по черзі. Та все ж саме вона була найбільшим Леховим коханням. Він складав для неї ніжні пісні, в яких змальовував кохану пташкою дивовижних кольорів, розумнішою та гарнішою за інших створінь, що вільно й швидко летить до віддалених світів. Птахолов вважав Людмилу частиною того первозданого примітивного царства птахів і лісів, де все нескінченно ряснішало, дичавіло, квітло і панувало у вічному розпаді, смерті й відродженні; а людський світ був для неї заборонений і лихий.

Щодня ополудні ми з Лехом ішли на галявину, де він сподівався зустрітися з Людмилою. Коли ми опинялися на місці, він ухав совою, і Бемозка Людмила підводилась у високій траві із заплетеними у волосся волошками й маками. Лех нетерпляче біг до коханої, і вони стояли вдвох, легенько похитуючись разом з навколишніми травами, й мало не зросталися докупи, наче два стовбури над одним коренем.

Я спостерігав за ними з краю галявини, заховавшись за листями папороті. Несподіваний спокій турбував пташок у ташці, і вони цвірінькали, борсалися й збуджено билися крильми. Чоловік і жінка цілували одне одному волосся та очі й притискалися щокою до щоки. Вони п’яніли від дотиків та запахів тіл, і незабаром їхні руки робилися грайливішими. Лех гладив своїми великими загрубілими лапами ніжні жіночі плечі, а вона притягувала його обличчя до свого. Вони разом ковзали до високої трави, що тремтіла над тілами, частково приховуючи їх від допитливих поглядів птахів, що виписували над галявиною кола. Потім Лех казав, що, лежачи там, Людмила розповідала історії свого життя та своїх страждань, розкриваючи примхи й виверти дивних неприборканих почуттів, усі манівці та таємні стежки, якими блукав її хворий мозок.

Було спекотно. Ані подуву вітерця, і верхівки дерев заціпеніли. Дзижчали коники й бабки; підхоплений невидимим бризом метелик ширяв над вицвілою від сонця галявиною. Припинив барабанити дятел, змовкла зозуля. Я задрімав. Потім мене розбудили голоси. Чоловік і жінка стояли, вчепившись одне в одного, наче зрослися душами, і говорили одне одному незрозумілі мені слова. Вони неохоче розімкнули обійми. Безмозка Людмила помахала рукою. Лех рвучко рушив до мене, затинаючись і час від часу озираючись із задумливою посмішкою на обличчі.

Дорогою додому ми встановили ще кілька тенет; Лех стомився і поринув у власні думки. Увечері, коли пташки поснули у своїх клітках, чоловік пожвавішав. Невгамовно торочив щось про Людмилу. Його тіло тремтіло, він хихотів і заплющував очі. Бліде прищаве обличчя зашарілося.

Часом минали дні, а Безмозка Людмила не з’являлася в лісі. Лех мовчки гнівався. Урочисто роздивлявся пташок у клітках, бурмочучи щось собі під ніс. Урешті-решт, після довгих роздумів, він обирав найсильнішого птаха, прив’язував його собі до зап’ястя і брався готувати смердючі фарби, які змішував із найрізноманітніших складників. Коли відтінки йому подобалися, Лех перевертав свого бранця й розфарбовував йому крила, голову й груди всіма кольорами райдуги, аж поки той не робився яскравішим і строкатішим за букет лісових квітів.

А тоді ми йшли до лісу. Там Лех виймав розфарбовану пташку й наказував мені взяти її в руки й легенько стиснути. Птах починав цвірінькати, скликаючи зграю своїх родичів, що нервово кружляли над нашими головами. Почувши їх, наш бранець виривався з рук, щебетав ще голосніше, а його маленьке серденько шалено гупало в щойно пофарбованих грудях.

Коли над нашими головами збиралася достатня кількість птахів, Лех подавав мені знак випустити