Стівен Кінг - Необхідні речі

вдарилося об вітрове скло й відскочило йому на коліна. Алан дивився на змію, почув у голові сміх свого мертвого сина й заплакав. Ридання було позбавлене драматизму, тихе й виснажене. Здавалося, сльози мають багато спільного з мертвими близькими: вони не можуть просто минути. Вони надто повсюдні, і тільки-но починаєш розслаблятися й думати, що все позаду, все чисто, сміття винесено, аж тут знаходиться ще щось. А потім знову. І знову.

Чому він дозволив Тоддові купити ту дурню? Чому вона досі в бардачку? І чому він узагалі поїхав цим універсалом?

Він дістав із задньої кишені хустинку й витер з обличчя сльози. Тоді повільно запхав змію – з дешевого крепованого паперу з металевою пружиною всередині – назад у ту фальшиву банку з-під горіхів. Закрутив кришку й замислено попідкидав її в руці.

«Викинь ту довбану фігню».

Та він не думав, що зважиться. Принаймні не сьогодні. Він закинув прикол – останній, який Тодд зміг купити у, за його словами, найкращому магазині світу, – назад у бардачок і захряснув дверцята. Тоді ще раз узявся за ручку, ухопив портфель і вийшов з машини.

Він глибоко вдихнув повітря раннього вечора, сподіваючись, що це допоможе. Не допомогло. Відчувався запах гнилої деревини й хімікатів, непривабливий дух, що регулярно доносився з паперових фабрик у Рамфорді, миль за тридцять на північ. Вирішив, що потелефонує Поллі й запитає, чи можна зайти. Це допоможе.

«Мабуть, розумнішої думки й не накумекаєш! – завзято погодився голос депресії. – І, між іншим, Алане, пригадуєш, як він тішився тією змією? Він нею всіх підколював! У Норріса Ріджвіка ледь серце не репнуло, а ти так реготав, що мало не обісцявся! Пам’ятаєш? Який же жвавий він був! Який чудовий! А Енні – пам’ятаєш, як вона сміялася, коли ти їй розповів? І вона була жвава й чудова, правда? Звісно, наприкінці вона й близько не була такою жвавою, та й чудовою також, але ти цього й не помітив, правда? У тебе своїм була голова забита. Наприклад, тією справою з Тедом Бомонтом – ти ж реально лише про це й думав. Про те, що сталося в їхньому будинку біля озера, й про те, як, коли все закінчувалося, він напивався й дзвонив тобі. А тоді його дружина взяла близнят і покинула його… усе це, а ще ж звична робота в місті добряче забили тобі голову, чи не так? Настільки, що ти й не помітив, що діється у власному домі. Зле, що ти на це не звернув увагу. Бо якби звернув, вони б іще жили! Про це тобі також не варто забувати, тож я нагадуватиму… і нагадуватиму… і нагадуватиму. Окей? Окей!»

Збоку на універсалі тягнулася подряпина, довжиною десь із фут, одразу над отвором бензобака. Вона з’явилася вже після смерті Енні з Тоддом? Цього він пригадати не міг, та це й не особливо важило. Він провів уздовж неї пальцями й знову нагадав собі, що треба завезти авто в «Суноко» до Сонні на ремонт. З іншого боку, навіщо перейматися? Може, просто взяти ту трикляту чортопхайку до Гаррі Форда в Оксфорд і обміняти на щось менше? Пробіг відносно невеликий. Можливо, вдасться домовитися про обмін з оплатою…

«Але ж Тодд розлив молочний коктейль на передньому сидінні! – обурено озвався голос у голові. – Він зробив це ще коли був ЖИВИМ, Алане, старий! А Енні…»

– Ой, та заткнися, – промовив він.

Він підійшов до будівлі, тоді спинився. Поруч, так близько до дверей, що його можна було б ударити, відчинивши їх навстіж, стояв великий червоний «кадиллак-севіль». Йому не було потреби навіть дивитися на номерний знак, щоб знати, що там написано «КІТОН 1». Він, замислившись, провів долонею по гладенькій шкурі авто, після чого ввійшов усередину.

2

Шила Бріґгем сиділа в скляній диспетчерській будці, читала «Піпл» і пила шоколадне молоко «Ю-Гу». Об’єднані шерифська управа й департамент поліції Касл-Рока стояли безлюдні, якщо не враховувати Норріса Ріджвіка.

Норріс сидів позаду старої електричної друкарки «Ай-Бі-Ем», працював над звітом з тією болісною, затамованою зосередженістю, якою супроводжувати паперову роботу міг лише Норріс. Він втуплювався в друкарську машинку, тоді різко нахилявся вперед, ніби його вгатили в живіт, і з поспішним гуркотом починав лупити по клавішах. Він залишався у згорбленій позі достатньо часу, щоб прочитати написане, після чого м’яко стогнав. Лунав звук «клац-рип! клац-рип! клац-рип!», із яким Норріс користувався коректором «Ай-Бі-Ем», щоб виправити помилки (зазвичай він витрачав за тиждень цілий коректор), після чого Норріс виструнчувався. Далі була багатозначна пауза, після якої цикл повторювався. Приблизно за годину Норріс кидав завершений звіт Шилі в кошик із вхідними документами. Раз чи двічі на тиждень ці звіти можна було навіть розібрати.

Норріс підняв голову й усміхнувся, забачивши Алана, що перетинав невелику зону з камерами.

– Здоров, начальнику, як воно?

– Ну, з Портлендом на два-три тижні розібрався. Тут нічого не відбувалося?

– Нє, все спокійно. Алане, знаєш, у тебе очі червоні як не знати що. Знов травою-муравою бавився?

– Ха-ха, – гірко проронив Алан. – Випив пару бокалів з кількома копами, а тоді тридцять миль витріщався на дальні світла. Маєш аспірин біля себе?

– Як завжди, – відповів Норріс. – Сам знаєш.

У долішній шухляді Норрісового стола розміщувалася його аптека. Він висунув її, попорпався, дістав величезний флакон каопектату з полуничним смаком, перевірив етикетку, похитав головою й поклав флакон назад у шухляду, після чого понишпорив там іще. Зрештою дістав пляшечку з дженериком аспірину.

– Маю для тебе невелику роботу, – повідомив Алан, беручи флакон і витрушуючи собі на долоню дві пігулки. Разом із ними висипалася купа білого пилу, і він замислився, чому з дженерика аспірину завжди осипається більше пилу, ніж із брендованого. А потім іще замислився, чи не сходить з розуму.

– Оу, Алане, у мене ще дві срані форми Е-9, і…

– Коней притримай. – Алан підійшов до охолоджувача води й дістав паперовий стаканець із циліндра, вкрученого в стіну. «Буль-буль-буль» – долинуло з бака, поки він наповнював стаканець. – Тобі треба лише перетнути кімнату й відчинити двері, через які я щойно зайшов. Так просто, що й дитина впорається, правда?

– Що…

– Лише не забудь узяти з собою блокнот, – зауважив Алан і заковтнув аспірин.

Норріс Ріджвік одразу насторожився.

– Твій же он на столі, біля портфеля.

– Знаю. І там він і залишиться, принаймні на сьогодні.

Норріс довго дивився на нього. Зрештою спитав.

– Бастер?

Алан кивнув.

– Бастер. Бляха, знову припаркувався на місці для калік. Я йому вже минулого разу говорив, що мене замахало попереджати.

Першого виборного Касл-Рока, Денфорта Кітона ІІІ, називали Бастером[27] усі, хто його знав, окрім муніципальних працівників, які, бажаючи втримати посаду, старалися називати його Деном чи містером Кітоном, коли той був неподалік. Лише Алан, який був