Муракамі Харукі - Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі

Однак, навіть ставши рабом, він не втрачає ні крихти своєї лагідної вдачі. На відміну від Чарлстона Хестона або Керка Дугласа. Випромінюючи білозубу усмішку, він вишукано справляє малу нужду. А якщо дати йому в руки гавайську гітару — встане на березі Нілу і заведе "Рок-е-хула бейбі". Така роль під силу тільки йому, моєму однокласнику.

Та от одного дня мимо нього проїжджає фараон зі своїм почтом. І саме тоді, коли наш герой косить тростину на березі Нілу, у воді перекидається човен. Не вагаючись ні хвилини, він стрибає у річку, блискучим кролем підпливає до перекинутого човна, хапає дівчинку і, відбиваючись від крокодила, повертається на берег. Надзвичайно вишукано. Так само, як колись на лабораторних заняттях з природознавства запалював газовий пальник. Фараон, у захваті від побаченого, думає собі: "Таки-так, я зроблю того юнака інструктором з плавання для свої дітей. Тиждень тому за довгий язик ми якраз утопили у глибокій криниці колишнього інструктора…". Ось так наш герой стає інструктором при дворі фараона. Всі його відразу полюбили за добру вдачу. Ночами придворні дами, намастившись олійними пахощами, прошмигують до нього в ліжко. Фараонові діти просто обожнюють його. Потім одна за одною йдуть вражаючі сцени — "Принцеса в купальнику" та "Фараон і я". На день народження фараона разом з його дітьми наш герой виконує композицію з синхронного плавання. Фараон на радощах мало не танцює, акції нашого героя ще більше зростають. Та він не задирає кирпи. Бо іншої такої скромної людини на світі немає. Він тільки те і робить, що приязно всміхається та вишукано справляє малу нужду. Коли придворна дама прослизне до нього в ліжко, упродовж години він з нею грається, потім доводить до кульмінації і гладить по голівці, примовляючи: "Ти — незрівнянна!". Він — сама люб'язність.

"Цікаво, що означає переспати з давньоєгипетською придворною дамою?" — запитав я сам себе, але нічого конкретного не зміг уявити. А коли все-таки напружував мозок — на пам'ять наверталися кадри "Клеопатри" виробництва кіностудії "XX століття — Фокс". Того нікчемного фільму з участю Елізабет Тейлор, Ричарда Бартона та Рекса Харісона. Екзотика в голлівудському стилі: довгоногі чорношкірі юні рабині обмахують віялами з довжелезними ручками Елізабет Тейлор, яка набором різноманітних сміливих поз розважає мого однокласника. Давні єгиптянки були добре обізнані з такими справами.

І от Клеопатра — викапана Джоді Фостер — закохується в нього до нестями. Може, такий поворот сюжету — банальний, але без нього фільму не буде.

Він також уклепався в Джоді-Клеопатру.

Однак за Джоді-Клеопатрою упадає не тільки він. Абіссінський принц, чорний мов сажа, запалився любов'ю до неї. Настільки, що від самої думки про неї починає танцювати. Що не кажіть, на цю роль годиться тільки Майкл Джексон. Заради кохання він добирається до Єгипту через пустелю аж із самої Абіссінії. І на кожному привалі свого каравану біля вогнища пританцьовує з тамбурином у руках, співаючи "Біллі Джін". Його очі яскравіють у світлі зірок. І, звичайно, між інструктором з плавання та Майклом Джексоном спалахує ворожнеча. Суперництво в коханні.

Саме тоді, коли я дофантазував до цього місця, підійшов бармен і винувато нагадав, що, на жаль, бар зачиняється. Я зиркнув на годинник: було чверть на першу ночі. Крім мене, у барі не залишилося жодного відвідувача. Бармен закінчував прибирати приміщення. "Ну й халепа! — подумав я. — Стільки часу змарнував на якусь нісенітницю! Дурну і беззмістовну. Казна-що!" Підписавши чек, я допив мартіні й підвівся з місця. Вийшов з бару і, запхавши руки в кишені, став дожидати ліфта.

"Однак давньоєгипетський звичай вимагав, щоб Джоді-Клеопатра вийшла заміж за молодшого брата", — міркував я далі. Такий фантастичний сценарій ніяк не виходив мені з голови. В моїй уяві одна за одною виринали все нові й нові сцени. Молодший брат — безвольний і схиблений. Хто підійшов для такої ролі? Може, Вуді Аллен? Навряд. Тоді це перетвориться в комедію. Він безперестанку сипатиме пісними жартами й бити себе по голові пластиковою довбешкою… Не годиться.

Гаразд, про молодшого брата подумаємо пізніше. А от фараона все-таки зіграє Лоренс Олів'є. З його хронічним болем голови й потиранням скроні вказівним пальцем. Усіх, хто не до вподоби, фараон кидатиме у бездонну криницю або в Ніл для боротьби з крокодилами. Інтелігентний і жорстокий. Може вирвати людині повіки й покинути в пустелі…

Я додумав до цього місця — і переді мною відчинилися двері ліфта. Без жодного звуку. Я зайшов усередину й натиснув на кнопку п'ятнадцятого поверху. І думав далі. Не хотів думати, але, коли розпочав, то вже не міг зупинитися.

Сцена змінюється: дика пустеля. Углибині пустелі — печера, в якій подалі від людського ока живе самотній віщун, вигнаний фараоном. З вирваними повіками він зумів пройти через усю пустелю і якимось чудом вижити. Закутаний в овечу шкуру, він уникає палючого сонячного проміння. Поїдає комах, гризе стебла бідної рослинності й своїм внутрішнім зором передбачає майбутнє. Неминуче падіння фараона. Присмерки Єгипту. Круті повороти в історії світу…

"Чоловік-Вівця! — подумав я. — І чого це він раптом тут з'явився?".

Двері ліфта безшумно відчинилися. У полоні невиразних думок я вийшов у коридор. "Чоловік-Вівця! Невже він проіснував від часу єгипетських фараонів? А, може, все це лише витвір моєї безглуздої фантазії?" — думав я, опинившись у темряві.

У темряві?

Я похопився — навколо мене панував непроглядний морок. Без жодного промінчика світла. Двері ліфта в мене за спиною зачинилися — і пітьма стала чорною, як воронове крило. Я не бачив навіть власних рук. І музика зникла. Не було чути ні "Кохання — блакитне", ні "Кохання в літній день". У прохололому повітрі тхнуло пліснявою.

Опинившись сам на сам з такою темрявою, я стояв, мов закам'янілий.

10

Темрява була страшенно густа.

Я не міг помітити обрисів жодного предмета. І навіть форми свого тіла. Не відчував жодних ознак наявності будь-чого. Навколо простягалася тільки чорна порожнеча.

У такій абсолютній пітьмі навіть власне існування здавалося абстракцією. Тіло розчинилося в ній, а власне "я", позбавлене будь-якої субстанції, плавало в повітрі, як ектоплазма. Я звільнився від тіла, але нового пристановища для себе не отримав. І блукав у цьому космосі небуття — на дивній межі, що розділяє реальність від кошмару.

Я довго стояв, завмерши на одному місці. Не міг ворухнутися — руки й ноги ніби спаралізувало. Здавалося, наче мене затягли у морську безодню. Густий морок тиснув з усіх боків. А глибока тиша розривала барабанні перетинки. Спочатку я намагався звикати до темряви. Та дарма. Вона виявилася не такою половинчастою, щоб з часом очі могли до неї призвичаїтися. Темрява була непроглядною. Схожа на полотно, кілька разів суцільно, без жодної прогалини, замазане чорною фарбою. Я машинально обшукав кишені. У правій виявив гаманець і ключі від власної квартири. У лівій — пластмасову карточку-ключ від номера, хусточку до носа й дрібні гроші. Речі, зовсім тепер не потрібні. Уперше в житті я пошкодував, що кинув курити. Якби не кинув — напевне, знайшов би в кишенях сірники або запальничку. Однак тепер уже пізно шкодувати. Я вийняв руку з кишені й простягнув туди, де могла бути стіна. Наткнувся на вертикальну поверхню. Отже, стіна була на місці. Гладка й холодна. Надто холодна для готелю "Дельфін". Його стіни не такі холодні. Бо в ньому кондиціонери цілодобово підтримують помірну температуру. "Заспокойся і холоднокровно подумай", — наказав я сам собі.

Холоднокровно!

По-перше, все це вже траплялося з дівчиною з реєстратури. І зі мною відбувається абсолютно те саме. А тому нема чого боятися. Вона сама з цієї халепи вибралася. Отже, і я зумію. Обов'язково! Передусім треба заспокоїтися, і діяти так само, як вона. У цьому готелі щось дивне приховується. Щось таке, що, можливо, стосується мене. Цей готель, напевне, чимось пов'язаний зі старим готелем "Дельфін". Ось чому я сюди прибув. Так чи ні? Саме так! Отже, треба діяти так само, як вона, і на власні очі побачити те, чого не змогла вона.

Страшно?

Страшно.

"Ще б пак! — подумав я. — Не на жарт страшно". Здавалося, ніби мене роздягли догола. Неприємне відчуття. Глибока навколишня темрява віщувала насильство, а я навіть не міг побачити небезпеки, яка безшумно, як морський змій, наближалася до мене. Мене опанувало безсилля, від якого не було порятунку. Здавалося, що темрява проникає в тіло крізь усі пори на шкірі. Сорочка просякла холодним потом. Горло пересохло. Настільки, що годі було проковтнути слину.

Власне, де я? Де завгодно, тільки не в готелі "Дельфін". Зовсім десь інде. От у цьому я не сумнівався. Переступив через якусь межу — й опинився в цьому химерному місці. Я заплющив очі й кілька разів глибоко дихнув.

Це може здатися дурістю, але зараз мені захотілося послухати "Кохання — блакитне" у виконанні оркестру Поля Моріа. "Я був би такий щасливий, якби ця музика зазвучала тепер!" — подумав я. Як вона мене підбадьорила б! І Ричард Клейдерман годиться. Зараз я і його стерпів би. І "Los Indios Tabajaras" годиться, і Хосе Фелісіано, і Хуліо Іґлесіас, і Серхіо Мендес, і "Partridge Family", і "1910 Fruitgam Company" — все що завгодно! Так хотілося послухати музику! Надмірна тиша ставала нестерпною… Зрештою, я ладен був слухати й хор Мітча Мілера, а також дует Аль Мартіно з Енді Вільямсом.

"Та годі!" — зупинив я себе. Чи варто забивати собі голову такими нісенітницями? Але все-таки про щось доводиться думати. Про будь-що. Хочеться заповнити чимось порожнечу в голові. Щоб витіснити страх, який заповзає в неї.

Майкл Джексон витанцьовує "Біллі Джін" навколо вогнища з тамбурином у руках. Так, що навіть верблюди в захваті заслухалися.

У голові — якась плутанина.

У голові — якась плутанина.

Мої думки злегка відлунюють у темряві. Думки відлунюють.

Я ще раз глибоко дихнув — і вигнав з голови безглузді видива. Доки можна з цим миритися? Час переходити до дій. Так чи ні? Хіба не для цього я сюди прибув?

Я набрався відваги й наосліп повільно, крок за кроком, пішов коридором праворуч. Однак ноги не дуже слухалися. Наче не свої. Порушився зв'язок між ногами та нервовою системою.