Муракамі Харукі - Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі

На її сторінках містилися статті про вибори. У рекламному переліку фільмів, як завжди, я не знайшов нічого цікавого. Звернув лише увагу на кінокартину, в якій одну з головних ролей грав мій колишній однокласник із середньої школи. Картина під назвою "Нерозділене кохання" була шкільною мелодрамою, в якій виступали разом досить популярна п'ятнадцятирічна зірка й молодий співак, що вже став кумиром молоді. Навіть без довгих роздумів я відразу здогадався, яка роль випала моєму однокласнику цього разу. Роль вродливого молодого й тямущого вчителя. Високого зросту, спортивної статури. Старшокласниці так у нього уклепалися, що від самого звертання до них просто непритомніють. Головна героїня також у нього закохалася. А тому в неділю пече якесь печиво й несе вчителеві додому. А тим часом за нею сохне один учень. Звичайнісінький хлопчина, тільки трохи нерішучий… Мабуть, ось такий сюжет. Не треба мозок напружувати, щоб про це здогадатися.

Після того як мій однокласник став актором, упродовж певного часу — просто з цікавості — я дивився фільми з його участю. Однак скоро до них збайдужів. Бо вони ставали щораз більш нецікавими, а сам він виступав у стереотипній ролі. Ролі вродливого, спортивної статури, акуратного молодика з довгими ногами. Спочатку студент, потім — учитель, лікар, один з керівників фірми… Однак персонаж залишався незмінним. Таким, навколо якого метушилися закохані дівчата. Його білі зуби, дружня усмішка піднімали і мій настрій. Та мені не хотілося платити гроші за таке кіно. Я не належу до тих кіноманів із снобістськими нахилами, які віддають перевагу тільки Фелліні або Тарковському, але фільми з моїм однокласником видавалися мені абсолютно бездарними. Їхній сюжет вгадувався з перших кадрів, персонажі вели пустопорожні, банальні розмови. Фінансування було недостатнім, а режисура недбалою.

А втім, якщо згадати минуле, таким він був і перед тим, як стати кіноактором. Приємним з вигляду, але невиразним за своєю внутрішньою сутністю. Два роки я провчився з ним в одному класі середньої школи. На лабораторних заняттях з природознавства ми працювали за одним столом. Отож час від часу мав з ним розмову. Уже тоді, як і пізніше в кіно, цей хлопець справляв страшенно приємне враження. Усі дівчата за ним так упадали, що в його присутності майже непритомніли. Досить було йому з будь-якою з них заговорити, як вона застигала, мов зачарована. І під час лабораторних занять з природознавства всі дівчата дивилися в його бік. Якщо чогось не розуміли, просили його пояснити. Коли вишуканим рухом рук він запалював газовий пальник, на нього витріщалися так, ніби спостерігали ритуал відкриття Олімпійських ігор. І ніхто навіть не помічав, що поряд з ним існую і я.

Вчився він також відмінно. Завжди був першим або другим у класі за успішністю. Приязним, щирим і не самовпевненим. У будь-якій одежі мав охайний, стильний вигляд, як личить добре вихованій людині. Навіть коли справляв малу нужду, здавався елегантним. У світі рідко трапляються такі люди. Звісно, і різними видами спорту захоплювався, і брав активну участь у житті школи. Ходила чутка, що дружив з найпопулярнішою дівчиною нашого класу, але чи це правда — я не знав. Учителі були від нього в захопленні. А після дня відкритих дверей навіть матері нашого класу піддалися його чарам. Ось такою він був людиною. А проте для мене залишалося загадкою, які думки в голові у нього.

Так само, як і на екрані.

Тож на якого біса мені платити гроші за таке кіно?

Я кинув газету у відро для сміття і крізь легку снігову завісу повернувся до готелю. Проходячи через фойє, зиркнув на конторку реєстрації, але знайомої дівчини не побачив. Мабуть, кудись пішла на перерву. Я зайшов у куток для відеоігор і кілька разів зіграв у "Пекмана і Галактику"[9]. Вміло скомпонована, але невротична гра. Крім того, занадто войовнича. Але час пожерти здатна.

Потім я вернувся у номер і взявся читати книжку.

День видався нікудишнім. Коли мені обридло читати книжку, я дивився на сніг за вікном. Сніг падав цілісінький день. Усе сипав і сипав. Що я аж дивувався: ого, скільки снігу може нападати з неба за один день! О дванадцятій я спустився у готельний кафетерій і пообідав. Потім знову вернувся в номер, читав книжку і споглядав сніг за вікном.

А все-таки день марно не пропав. О четвертій, коли я читав книжку, у двері хтось постукав. Я відчинив їх, дивлюсь — на порозі стоїть знайома дівчина з реєстратури. З окулярами на носі і в блакитній фланелевій куртці. Вона прослизнула, немов тінь, крізь прочинені двері в кімнату і хутко зачинила їх за собою.

— Якби мене тут застали, то негайно вигнали б з роботи! У нашому готелі щодо цього страх які суворі правила, — сказала вона.

Окинувши поглядом номер, вона сіла на диван і розправила поділ спіднички на колінах. І глибоко зітхнула.

— Зараз у мене перерва, — сказала вона.

— Я збираюсь випити пива. А ти що будеш?

— Нічого не треба. Часу обмаль, — відповіла вона. — А що ви робите весь день у номері?

— Та нічого особливого. Час гаю. Книжку читаю, сніг споглядаю, — відповів я, наливаючи у склянку пиво, добуте з холодильника.

— Яку книжку?

— Про іспанські війни. Вони описані там від початку до кінця. І наводять на багато різних думок.

Іспанські війни справді повчальні. Саме такі відбувалися в далекому минулому.

— Тільки не подумайте про мене чогось дивного! — раптом сказала вона.

— Дивного? — перепитав я. — Що ти маєш на увазі? Що зайшла до мене в номер?

— Ага.

Я присів на краю ліжка зі склянкою в руці.

— Нічого дивного я про тебе не думаю. Звісно, трохи збентежився. Але радий, що ти прийшла. Я тут з нудьги помирав і так мені хотілося з ким-небудь поговорити…

Підвівшись з дивана, вона стала посеред кімнати, легко скинула блакитну куртку й повісила її, щоб не зім'яти, на спинку стільця. Потім підійшла до мене і присіла поруч на ліжку, стуливши коліна докупи. Без куртки вона здалася мені чомусь слабкою та уразливою. Я обійняв її за плечі. Вона поклала голову мені на плече. Чарівний запах. Акуратно випрасувана білосніжна блузка. Так тривало, напевне, хвилин п'ять. Під моєю рукою, з головою на моїм плечі, заплющивши очі, вона тихо, ніби уві сні, дихала. І тільки сніг безперестанку сипався, заглушуючи міський шум. Панувала цілковита тиша.

"Мабуть, вона втомилась і захотіла де-небудь перепочити", — майнула думка. І я став для неї прихистком. Мене пройняв жаль до неї. Бо я подумав, що несправедливо, коли така молода і вродлива дівчина так виснажується. Та якщо добре поміркувати, в цьому немає нічого несправедливого. Адже втома приходить незалежно від віку і від того, людина вродлива чи неприваблива. Так само, як дощ, грім, землетрус або повінь.

Хвилин через п'ять вона підвела голову, встала й одягла куртку. І знову присіла — тепер на дивані. І все гралася перснем на мізинці. У куртці вона знову здалася мені трохи напруженою і далекою.

Сидячи на ліжку, я дивився на неї.

— Послухай, — сказав я. — Хочу спитати тебе про той дивний випадок на шістнадцятому поверсі. Тоді ти не робила чогось незвичного? Перед тим, як у ліфт сіла, або вже в самому ліфті?

Вона схилила голову в короткій задумі.

— Гм… Як вам сказати? Начебто нічого такого не робила… Вже не пригадую!

— І не було навколо ознак чогось дивного? Не такого, як завжди?

— Все було, як завжди! — відповіла вона, знизавши плечима. — Нічого дивного! Як завжди, сіла в ліфт, приїхала, двері відчинилися — повна темрява. От і все.

Я кивнув.

— Слухай, а чи не могли б ми повечеряти сьогодні разом?

Вона захитала головою.

— Вибачте. На сьогодні в мене інші плани.

— А завтра?

— Завтра — заняття з плавання.

— Заняття з плавання… — повторив я і всміхнувся. — А ти знаєш, що у Стародавньому Єгипті також проводилися заняття з плавання?

— Ні, не знаю, — відповіла вона. — Та мені не віриться, що таке було.

— А все-таки це — правда! Одного разу я зібрав такий матеріал для статті, — сказав я. Зрештою, ну то й що, якби це була правда?

Вона зиркнула на годинник і встала.

— Дякую, — сказала вона. І вислизнула в коридор так само безшумно, як і прийшла. Єдина позитивна подія цього дня. Непримітна. Але, мабуть, і стародавні єгиптяни, шукаючи радості в повсякденних непримітних подіях, жили своїм непримітним життям і вмирали. Вчилися плавати й бальзамувати мумії. Нагромадження таких дрібниць люди і називають цивілізацією.

9

Під одинадцяту вечора я вже не мав чим зайнятися. Усе, що міг зробити, зробив. Підрізав нігті, прийняв ванну, почистив вуха, подивився новини по телевізору. Віджався від підлоги, повечеряв, дочитав книжку. Однак спати не хотілося. Мав бажання ще раз з'їздити ліфтом на шістнадцятий поверх, але робити це було ще зарано. Краще дочекатися до півночі, коли персонал перестане вештатися.

Після таких розмірковувань я нарешті вирішив податися в бар на двадцять шостому поверсі. Поглядаючи звідти на непроглядну снігову пітьму за вікном, пив мартіні й думав про єгиптян. Цікаво, як жили люди в Стародавньому Єгипті? Хто вчився плавати в басейнах? Мабуть, тодішня еліта — фараонова родина й аристократи. Улюбленці долі, що відчували дух часу. Напевне, для них відгороджувалися частини Нілу, споруджувалися там плавальні басейни і влаштовувалися курси модних способів плавання. А люб'язні інструктори, схожі на мого однокласника-кіноактора, проказували можновладцям: "Прекрасно, Ваша ясновельможносте! От тільки коли плаватимете кролем, простягайте, будь ласка, праву руку ще трохи вперед".

У моїй уяві вимальовувалася ось яка картина. Сині, мов чорнило, води Нілу, сліпуче сонце (звісно, й навіси з тростини для перепочинку), солдати-охоронці зі списами, що відганяють крокодилів і простолюд, шелест тростини, засмаглі сини фараона… А що з його дочками? І дівчат навчали плавати? Скажімо, Клеопатру. Зовсім юну Клеопатру, схожу на Джоді Фостер. Цікаво, вона також непритомніла б, якби побачила інструктора — мого однокласника? Та, мабуть. Бо йому в житті така доля судилася…

"От було б добре зняти таке кіно!" — подумав я. Подивитися його радо пішов би і я.

Головний персонаж — інструктор з плавання — не низького походження, а син володаря чи то Ізраїлю, чи то Ассирії, якого взяли в полон під час війни, відправили в Єгипет і перетворили в раба.