Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Зрештою, в мене трапляються й інші візії, зв'язані із життям у минулому, але ця найнав'язливі-ша, тож я навіть тугу за тим домом відчував. Згодом, коли я вперше приїхав до Києва, побачив подібні будинки із старими соснами у Святошині, якраз при в'їзді від Житомирського шосе, і це мене так схвилювало, що я приліпився обличчям до шибки й дивився на ті будинки — надивитися не міг. Пізніше я розпитував матір, чи не жили її предки у Святошині, але вона того не знала.

Сніданком я наситився, а музикою ні. Це зрозумів, як вийшов до річки. Дрімали круті береги, дрімали хати, втоплені в барвисті розливи листя, сама річка біля берегів була кривава, а посередині нерушно-чорна. На мості стояв із хваткою рибалка, витягав сітку, і риба, звисаючи з лунок, срібно блищала. Дурна лискуча риба, з якої той рибалка зварить собі юшку.

Я стояв на березі, повний дзвінких фортепіанних перехлипів і передзвонів, і думав про Ларису. Чи любив я її і чи любить вона мене? А може, коли б ми зламали між собою якісь голубі перегородки, могла б у нас вийти непогана любов, відтак знайшли б одне в одному своє щастя. Але навіть тоді я вже тямив: світ — це не отакий простий і знайомий пейзаж; де легко знаходять щастя, його нема, а коли воно є, то через озвичайнення легко перестає бути щастям. "Щастя,— думав я,— це щось таке, чого годі досягти. Це загадка, яка доти загадка, поки її не розгадано, адже розгадана загадка не є загадкою".

Йшов берегом, дихав вологим повітрям і осіннім сонцем. Це було чудово — жити, дихати повітрям та осіннім сонцем, бачити, як рибалка ловить хваткою рибу. Жінка вийшла з двору і кликала качок — її голос мелодійно розлунювався. Чудово було відчувати, що живеш, дихаєш усім тілом, що, зрештою, здатний усе це відчувати.

Повернувся додому, перетяг програвача у свою комірчину й поставив платівку: фортепіанні твори Шуберта. Лежав на неприбраній постелі й дививсь у стелю, слухаючи.

І цього мені було мало сьогодні. Поставив на програвача "Поему екстазу" Скрябіна і сів, обхопивши руками голову. Входив у життя звуків, у початкові неспокійні, але ще тихі акорди, що розбивалися напливами чогось схвильованого й бурхливого. Потім занепокоєно вирвалися скаламучені потоки, обірвалися, і раптом народилася ніжна туга скрипки. Але труба її розірвала, закрутилися, затанцювали вихори, через які пройшла мідними ногами та ж таки труба, впевнена і захоплена, і скрипки втомлено потяглися за нею. Знову з'явилася ніжність: вечір, чи ранок, тобто пора, коли щось народжується чи зароджується й хоче вирватися з полону самого себе, але ще немає до того сили. Тоді й промовляє нервово й поспішливо чи й не-поспішливо скрипка, напруга збільшується й нагнітається, а по тому з'являється ще тонший, іще ніжніший, іще ясніший звук. Раптово й сильно, могутнішими видихами заходиться труба, згодом — тихше і в глибині, ніби зітхання,— впевнений акорд. Звуки розриваються, дизгармонішають, але їх упорядковує ніжна мелодія, після чого знову крокує труба, з'являється запоморочливий вихор, який росте, росте й розсипається, мелодія стає захоплена до безумства, виростає екстатична радість, тоді — вичерпання, спад, довга тужлива мелодія — настання втоми, яку збуджує, з'явившись, скрипкова пісня, але це вже регресія — мелодія вмирає, ніби розсіває насіння, яке відразу ж проростає, росте, підіймається і завмирає, ніби хоче збагнути вищу таїну життя, мелодія гойдається і пливе, заколисує,— усе це пульсує хвилями. Нарешті прокидається труба, а тоді й скрипки, весь оркестр, музика гострішає, спадає, знову підіймається й падає. Потім у тиші коливаються приємні спогади, і знову вони розриваються неспокійним акордом. Запалюється, зводиться в екстазі труба, і вже весь оркестр гримить страшною силою, ніби виросла скеля чи гігантське дерево, що сягає хмар, і звідти розриваються, розсипаючись на пісок, круглі плоди того дерева, які, падаючи, зроджують запаморочливі вихори.

Я був схвильований музикою і не міг усидіти вдома — потягло на вулиці. Світило сонце, а мені здавалося, що я блукаю в місячну ніч, вулиці були забиті людом; мені здавалося, що вони порожні. І ця місячна ніч серед дня, і сонце, і ці порожні вулиці на вулицях, набитих людом, автами й трамваями — це, зрештою, й була сьогоднішня музика і мій химерний настрій. Щось дивне творилося з моєю душею, хотілося дива чи по-особливому вишуканої краси; я роззирався здивовано: стоять дерева, будинки, пливуть авта і люди, але вони ніби не з сьогоднішнього дня, а таки з минулого, коли мене ще на світі не було, чи майбутнього, коли мене вже не буде; бо того й того часу куди більше, ніж мого, сьогоднішнього. Ні, я, очевидно, й досі продовжував слухати музику, був у ній, а вона в мені — хотілося, щоб ці хвилини продовжилися, або ж завмерли, адже так рідко трапляється, коли світ стає незвичайний, а люди й речі також.

Не витримав і завернув до Славка, бо вже не міг бути на вулицях сам. Той щойно повернувся з лекцій і обідав. Запросив і мене, але я згодився тільки на філіжанку кави.

— Якийсь дивний сьогодня,— мовив Славко.— Ніби Чайльд Гарольд.

— Бо так воно і є,— сказав схвильовано.— Інколи страшно стає, коли подумаю про свою вулицю чи землю взагалі. Світ ко-пошливих комах, бо, зрештою, що ми таке?

— Ну, ти, бачу, й справді Чайльд Гарольд. Людина, яка не знає, куди себе примістити, а окрім того, так інколи приємно знати про те,— Славко їв борщ, сьогодні був настроєний скептично.

— Ні, скажи,— гаряче мовив я.— Скажи, будь ласка, чи має людина право бути самовпевненою?

— Обов'язково,— відповів Славко, вузька бурячина приклеїлася йому до губи.— Інакше вона не зможе бути стандартна. А без стандартних людей суспільство неможливе. Без отаких рефлектуючих, мудруючих, як ми, воно можливе, а без стандартних ні. Через це суспільство, а найбільше сонцесяйне, найліпше, найдосконаліше, що має всі чесноти, котрі культивуються глупістю його, послідовно й люто винищує свою інтелігенцію, залишивши тільки тих, хто може і здолає бути стандартним. Є заперечення?

— Обітри рота,— сказав я, бо та бурячина мене дратувала.

Славко обтер і роздивився бурячину.

— Житейські, нікчемні дрібниці,— сказав і засміявся своїм заразливим сміхом.

Але мені було не до сміху. Я був наповнений музикою, через те наладнований на високе і хвилююче.

— Оце пройшовся вулицями,— мовив,— і мені стало страшно, Славку. Злякався оцих малих тунелів і маленького життя, яке минає й нічого не приносить. Ні, я хочу кинути все це, побачити світу й людей — мені стає тут, Славку, душно й тісно.

— Елементарний юнацький бунт проти стандартності, але він смішний,— сказав Славко, припиняючи їсти.— Людина з пункту "А" вважає, що в пункті "Б" ліпше і рветься у пункт "Б". Людина з пункту "Б" рветься у пункт "А". А скрізь одна й та ж зона чи в'язниця. Один і той же спрут, як ти любиш називати, тільки незначно змінені декорації. Через це я повторюю, що казали давні філософи: немає світу поза тобою, кожен рано чи пізно заганяє себе в якусь вуличку, де знаходить пристань. Мета суспільства перетворити людину у гвинтика своєї машини, отже чого дивуватися, що ти гвинтик — скільки не стрибай, себе не перескочиш. Є заперечення?

— Що ж ти пропонуєш,— розсердився я.— Ставати гвинтиком і не стрибати?

— В тому то і є, на мою думку, абсурд життя,— сказав Славко й відсунув від себе тарілку.— Чого не п'єш кави?

Я й справді забув про каву. Кава вихолола, і я механічно її сьорбав.

— Абсурд життя в тому, що суспільство, як Сковородинські Колеса годинникового механізму, хоче, щоб ми рухалися в один бік і однаково, бо вважає, що так творить лад, але насправді годинника розладнує, бо вища гармонія — у відсутності її. "Щось" одного іншому "ніщо" і навпаки. Людина не може бути сама, а прагне самоти, люди зганяються в колективи, а що вони — таке без свободи особистості? Сильніші не розуміють слабших і навпаки, як здорові хворих. Зрештою, сильніші прагнуть зламати індивідуалізм слабших і вдаються до насильства. Отже твої сьогоднішні рефлексії — це бунт кволого проти нівелюючої сили буття, в якому маємо щастя чи нещастя жити. А що я пропоную? Не втрачати голови й почуття гумору.

Він знову розсміявся й налив собі у філіжанку кави.

— Отже, ти пропонуєш ставати самовпев-неним, а це значить — стандартним? А по-моєму, самовпевненість — це хвороба... ненормальність... не можу цього пояснити...

Славко подивився на мене якось сумовито.

— Я нічого не пропоную, бо я так само не самовпевнений, як і ти. Будемо сумніватися, друже, всупереч усім геніальним настановам тих, хто нами керує. А загалом, знаєш, чого ми в силі досягти? Нестандартності — оце і є наш бунт... Ти сьогодні на роботі?

— З вечора,— сказав я.— Але свій черговий монолог ти уже проголосив.

— Так-с,— почухав підборіддя Славко.— А справді. Шкода! А Лариса буде?

— Навряд,— сказав я.— Ми вчора з нею трохи погиркались.

— Серйозно?

— Та ні. Як це буває!

— А в мене є новина,— сказав Славко.— Ти, правда, сміятимешся... Щось зав'язується з однією дівчиною і по-моєму серйозно... Я радий... Не хочеться бути твоїм суперником — це бридко!

Славко дививсь у вікно. Ніби й почервонів чогось. "Бідний мій, розумний брате,— подумав я.— Ти і справді не самовпевнений. Може, й задуже!"

— Гаразд! — сказав я, і в мені знову сколихнулася музика. Смутна якась і проста, гарна, як осінь, музика.— Двигну! У світ малих вуличок і маленького життя!

14

Цього разу на роботу до мене й справді не прийшли ні Артур, ні Славко, ані Лариса. Зате відвідав мене чоловік, зустріч із яким дала мені аж зовсім мало радості. Була це особистість із тієї загадкової породи, які в обличчя на вулицях не кидаються,— на таких просто не звертаєш уваги. Все у ньому було банальне: сіре, ретельно виголене облич-ся, охайно зализані на лисину рештки сірого волосся, невиразний костюм, сорочка під стандартною краваткою і такий самий плащ. Він показав мені посвідчення, яке я не встиг роздивитися, назвався тільки іменем по-батькові, скинув плаща і розіграв із себе добродушного, приязного і свого, при чому холодні його і мертві очі так і залишилися мертвими; мені навіть у першу мить здалося, що він сліпий.

— О, в тебе тут тепло,— сказав він і роздивився моє "пекло".— Да-м, роботку ти вибрав!

При його появі мене спершу переколотило, холодний вуж поповз по спині — я мимоволі подумав, що їм стало відомо про наше братство.