Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

— Щоправда, був і такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти погоджувалася собі узять за чоловіка котрась з дівчат, які жили в зимівниках, його прощали. Мабуть, січовики вважали одруження страшнішим смерті, і тут вони, звичайно, мали рацію...

--— Як говорити такі дурниці, — не витримала княжна Варвара, — сиділи б краще й далі в самотині.

І знову стало тихо. Шумів надворі вітер, і хльоскав дощ по вікнах.

— О, тихий ангел пролетів... — мовив Тарас невдовзі.

— Ви вмієте ще й розмовляти з ангелами? — озвалася княжна Варвара. — То розкажіть і нам, про що вони говорять.

Тарас схопився з місця, побіг у той куток вітальні, де на тендітнім столику завжди було чорнило, папір та пера, сів і почав писати. Відтоді, як увійшов і глянув на бідолашну княжну Варвару, в душі зажевріли рядки присвяти — відповіді на всю її турботу та вболівання.

На пам'ять 9 ноября 1843 года.

Княжне Варваре Николаевне Репниной.

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил.

Поклав перо, взяв аркуш і, підійшовши, подав княжні Варварі.

--— Прийміть оцю присвяту, а твір я вам вручу пізніше.

Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що тільки-но прийшло у світ, і прочитала. Щоки її поблідли, губи тремтливо стиснулися, немов вона збирала всю силу волі, щоб не вчинити чогось такого, що недозволено в їхньому колі, й стала читати вірш удруге.

— Дайте мені ваше чоло, — сказала вона нарешті й поцілувала поета чистим поцілунком, в якому була, проте, й прихована від інших пристрасть...

Поема була закінчена в селі Андріївці, поїхати куди умовив його Базіль, і прочитати її Тарас зміг тільки аж у кінці листопада, як повернувся до Яготина. В Андріївці ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що віл повинен знатися з волом, а кінь з конем. Базіль кривився тяжко, плювався, лаяв усе на світі, проте сказав: "На біса тобі, Тарасе, моя сестра!.. Знайди собі гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не збираюся займатись цим найближчі роки", — утішив його Тарас, хоч сам не був упевнений в своїх словах.

Коли вони приїхали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всі були, окрім княгині, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку обіцянку, якої, власне, прямо і не давав: не підійшов і не подав руки княжні Варварі, хоча вона схопилася на рівні ноги, як тільки він з'явився в дверях вітальні. Вклонився всім і сів за стіл на вільне місце між Базілем і Танею. Варвара вмить зів'яла, нахмурилася і не звела на нього погляду, аж доки чай скінчився і старші вийшли. Правда, Капніст, що саме в них гостював, лишився.

На Базіля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), і він, хоч як це муляло сестрі Варварі, знов заходивсь варнякати та жартувати. І цього разу всі камінці, хоч непомітно, кидали в її город. Почав з молитви, яку вона дала Тарасові перед від'їздом з Яготина.

Хтось вжив за бесідою це милозвучне слово, і князь Базіль не пропустив нагоди:

— Бідний Тарас Григорович,— зітхнув печально.— Іншим дають у путь-дорогу ковбаси, хліб та шинку, йому ж — молитву... Спинимося, було, обідати; я наминаю, аж тріск іде, а він, сердешний, вийме напахчений духами аркушик, підніме очі горі й проказує свою молитву... А може, ти, Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли мені смачне стегно свиняче й кільце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно й нічно читати цю молитву"?

— Не слухайте його, панове, то він усе вигадує,— сказав Тарас, не гніваючись, бо сам любив дотепний жарт, — Молився я єдино, щоб він не з'їв усіх припасів за одним присідом уже на першій станції.

— Е ні! — схопився княжич з місця. — Читав молитву чи не читав? — спрямував довгий палець, мов пістолет, у груди.

— То й що?

— Ось бачите! — зрадів Базіль. — Молитвою Тарас три дні перебивався, а на четвертий — не витримав і согрішив со чаркою, со ковбасою і со шинкаркою...

— Стривай! А де взялась шинкарка?

— ...І со борщем, який з усмішкою нам подала шинкарка! — вточнив Базіль.

Варвара, яка сиділа поміж Капністом і Рекордон, зіскочила, немов дівчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусіда й побігла геть.

— Василю, ти переборщив, — сказав Тарас докірливо.

— Вона також не знає міри...

— Це все ж, Базілю, не виправдання, — мовив Капніст. — Є речі, з яких не слід сміятися...

— Мене вони поставили в чортзна-яке становище, і я ж повинен панькатися! — скипів завжди веселий княжич.

Тарас відчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базіль в Андріївці, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну Варвару. Хотів негайно, зараз же зробити щось для неї, підбадьорити її і втішити. Тяжкі часи для неї ще попереду. Видно, це квіточки, а ягідки ще не дозріли...

— Чого, Григоровичу, похнюпив голову? — спитав Базіль.

— Я думаю.

— Про що? Їй-богу, я не хотів, так вийшло...

— Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову поему. Гаразд?

— Мене звільни од вибачення і від поеми! — сказав Базіль. — Тим паче я ще не був у мами.

— То ти ж пришли Варвару!

— Скажу дружині. Швидше її послухається.

— Мені пора, — підвівся й собі Капніст, коли Базіль, кивнувши всім, пішов з вітальні.

— Прошу, побудьте трохи, — спинив Тарас. — Я прочитаю зараз нову поему.

— О! Тут написану? — засяяли в Капніста очі.

— Тут і в Андріївці.

--— Це та, присвячена княжні Варварі?

Тарас кивнув. Дістав з кишені зошит і стрівся раптом з поглядом притихлої давно Глафіри. Ступив до неї.

— Побудьте й ви. Сьогодні вам читатиму...

— Нам чи княжні Варварі? — спитала гостро дівчина.

--— І вам. Поема їй присвячена, але написана вона для всіх.

Ввійшла княжна Варвара і мовчки сіла біля Капніста. Той щось спитав. Вона похмуро відповіла.

Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високі свіжі свічі. І враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу, коли виносив на суд людський своє нове творіння. Передихнув, кивнув чомусь Глафірі й почав тремтливим від хвилювання голосом:

Двенадцать приборов на круглом столе,

Двенадцать бокалов высоких стоят;

И час уж проходит,

Никто не приходит;

Должно быть, друзьями

Забыты они.

Они не забыты,— в урочную пору,

Обет исполняя, друзья собрались,

И вечную памятъ пропели собором,

Отправили тризну — и все разошлись.

Двенадцать их было; все молоды были,

Прекрасны и сильны; в прошедшем году

Наилучшего друга они схоронили...

Як прочитав усю поему, згорнув рукопис і підійшов нетвердим кроком до княжни. Вона тихенько плакала...

— Прекрасно, сильно! — ступив Капніст навпереріз. — Проте не все. В окремих місцях розтягнуто, і є рядки, подібні до вже колись написаного...

Тарас обминув одного з живих героїв твору і зупинився перед Варварою.

— Це вам, — промовив глухо. — Ще до цього рукопису належить мій автопортрет, який вручу вам завтра.

І вийшов геть, не вислухавши її подяки.

...Зайшла зима. Холодна, сніжна, вітряна. Тарас мав більше часу для малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" і справами, що в них усе було непевне та ефемерне, як уві сні. Годинами сидів з палітрою і проганяв думки про те, що вийде з "Варваріади", як сам назвав взаємини свої з княжною. Тепер він більше їздив, вивчав усюди настрої простих людей і панства, бо, як сказав би колись у Римі старий Катон, й наш Карфаген повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у спокої, як він її. Подарувала власне оповідання-сповідь, що звалось "Дівчинка", і тим його на кілька днів розхвилювала знову. Бідна, нещасна жінка, що вже стоїть на тій трагічній грані, коли всуціль попереду самотина, а за тобою — пустка. Пропаща сила, зайва душа на світі... Страшно!..

Прощання їхнє, власне, вже почалося у ті години, коли вони відтворювали на полотні чужих дітей. Він малював, вона, як мати, бавила базіленят. Вдивляючись у їхні милі личка, в шовкові кучері, в невинно-хитрі очі, в яких було, здавалося, щось від княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати ліпшу позу, аби себе не виказати і, може, навіть не розридатись. Власне, він не кохав княжни Варвари... Це щось було святіше і значно вище того кохання, що викликала у нього в серці Ганна і що могла б, напевно, викликати Глафіра. Бідна княжна Варвара... Він чув її тужливу щиру душу, він міг би поряд жити на будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою йому як жінка...

— Васю, сиди рівніше. Варю, тримай отак голівку, — рахубилася з дітьми княжна. Потому поцілувала хлопчика, поправила на грудях бант у дівчинки... Вся — доброта, вся — ласка!..

Тарасові заслало слізьми очі.

Щоб не помітила того княжна і діти, поклав палітру, пензель і швидко вийшов...

За кілька днів прощався зі ще одним красивим сном.

Надворі знялась така хурделиця, що він одразу ж після сніданку заліз у ліжко знову й переглядав журнали, які, хоча й з запізненням, одержували в Яготині. То тут, то там стрічалися знайомі прізвища, і він неначе бачив їх в іпостасі — в трактирі десь, у театрі чи на залитих північним сяйвом нічних мостах, які так любить у Петербурзі вся артистична братія... Пливли думки. Поволі й сам випливав із круговерті, яка його тримала тут, мов на припоні... Гребінка вже давненько у Петербурзі... Брюллов сидить з палітрою в одній руці й застиглим пензлем в другій перед своєю замученою уже давно "Облогою" і думає про свій невдалий — тепер уже колишній — шлюб... З ним надломився великий Карл... А може, творчим людям найкраще жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля їхня не знала пут сімейних? Як ризикуєш, то тільки сам. Удача, слава самі знайдуть, з ким поділитись радістю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Зламаєшся — теж з легким серцем, знаючи, що не завдав нікому болю...

Вітер свистів та вив за вікнами, й Тарас не зразу почув несміливий, примерзлий стук у двері. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике, заліплене так щедро снігом, що годі було вгадати, хто це.

— Добридень вам, — озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже десь чув.

Він зняв кожух із подорожнього, струсив.