Джек Лондон - Міжзоряний мандрівник

знаєш, у пекельній сорочці тіло заклякає, руки й ноги ніби засинають. Цьому не можна зарадити, але з цього можна скористатися. Не чекай, поки руки й ноги затерпнуть, а лягай якнайвигідніше на спину і починай застосовувати всю силу своєї волі. Тобі треба думати лише про одне, ти мусиш вірити в те, що думаєш. Коли не зможеш – нічого не вийде. Ти мусиш уперто думати й вірити, що ти – це не ти, а твоє тіло зовсім інше. Ти сам собою, а твоє тіло – непотрібна оболонка. Ти сам собі господар. Тобі не треба жодного тіла. Вір у цю думку й доводь її силою волі: примушуй своє тіло завмерти.

Починати треба з пальців на ногах. Одного за одним ти примушуєш їх завмирати. Ти їм наказуєш. Коли ти захочеш і повіриш, пальці почнуть завмирати. Найважче почати. Як заклякне перший палець, далі вже легко. Ти вже не силуєш себе вірити. Ти вже впевнений. Тоді напруж усю волю, щоб завмерло все тіло. Я знаю, що кажу, Дереле, бо тричі сам завмирав.

Коли ти вже почнеш завмирати, далі все буде гаразд. І найкумедніше, що ти при цьому присутній. Ось пальці тобі на ногах завмерли, проте сам живісінький. Ноги помалу мертвіють, до колін, тоді до стегон, а ти не змінюєшся. То тільки твоє тіло перестає жити, а ти лишаєшся таким, як був досі.

– А що далі? – допитувався я.

– Коли твоє тіло отак завмре, тоді ти просто залиш його, вийди з нього. А покинувши його, ти покинеш і камеру. Нехай кам’яні

стіни та залізні двері держать твоє тіло, але духа вони не можуть задержати. Ти сам переконаєшся. Твій дух буде окремо від тіла. Ти зможеш подивитися на нього збоку. Я знаю, що кажу, бо тричі виходив зі свого тіла. І дивився на нього збоку.

– Ха-ха-ха! – вистукав Опенгаймер із своєї тринадцятої камери.

– Ось бачиш. Біда в тому, що Джейк не вірить. Він тоді ще мав трохи сили, і йому не пощастило. Тепер він думає, що я жартую.

– Коли хтось помирає, то він уже мертвий, та й квит, – заперечив Опенгаймер.

– Кажу ж тобі, що я завмирав тричі, – відповів Морел.

– І ожив, щоб оце нам розповісти все, – поглузував Опенгаймер.

– Тільки не забувай ось чого, Дереле, – вистукував далі Морел.

– Це річ небезпечна. Таке почуття, ніби граєшся з вогнем. Важко пояснити, але мені тоді здавалося, що я буду далеко, і коли наглядачі прийдуть розшнуровувати моє тіло з сорочки, то я не зможу повернутися до нього назад. І тоді вмру насправді. А мені не хотілося вмирати, я не хотів, щоб капітан Джемі та й усі вони раділи. Зате, Дереле, коли ти зумієш зробити все як слід, то будеш сміятися з начальника. Коли твоє тіло завмре, то вже однаково, хоч би вони й цілий місяць держали його в сорочці. Ні ти, ні твоє тіло не відчуватимуть болю. Буває ж таке, що людина засинає на цілий рік! Щось подібне станеться з твоїм тілом. Воно лежатиме собі в пекельній сорочці й чекатиме, коли ти до нього повернешся. Спробуй, я даю тобі добру пораду.

– А якщо він не повернеться? – спитав Опенгаймер.

– Тоді, Джейку, з нього можна буде сміятися. І з нас, мабуть, також, що чіпляємось за це мізерне життя, якого так легко спекатись.

На цьому розмова закінчилася. Мордань Джонс, котрий був трохи заснув крадькома, прокинувся й погрозив, що вранці подасть рапорт на Морела й Опенгаймера, а це означало – пекельну сорочку. Мені він не загрожував, бо знав, що вона мене й так не мине.

Забувши про біль, я лежав серед тиші й мовчання і думав про Морелову пораду. Я вже згадував, що, удаючись до самогіпнозу, я пробував проникнути в свої колишні життя. І переконався, що в них можна проникнути, хоч бачене не мало послідовності.

Але Морелів спосіб вочевидь був протилежний моєму самогіпнозові, тим-то я дуже ним зацікавився. Гіпнотизуючи себе, я найперше втрачав свідомість. А за Мореловим способом свідомість залишалась аж до кінця, і коли тіло завмирало, вона підносилася на такі високі щаблі, що залишала його, залишала Сан-Квентін і линула в далечінь, хоч не переставала бути свідомістю.

«Так чи ні, а варто спробувати», – вирішив я. Усупереч властивому вченим скептицизмові, я повірив. Я не мав сумніву, що зумію зробити те, що тричі зробив Морел. Може, ця віра так легко опанувала мене тому, що я до краю виснажився. А може, мені просто забракло сили на скептицизм. Ед Морел уже висловив таку думку. Він дійшов до неї чисто емпірично, і, як ви далі побачите, я довів її також емпірично.

Одначе найбільше заважило те, що другого ранку начальник Есертен прийшов до моєї камери з наміром доконати мене. Із ним були капітан Джемі, Мордань Джонс і Ел Гачінс. Цього Гачінса засудили на сорок років, але він сподівався, що його помилують. Останні чотири роки Гачінс був у в’язниці за головного старосту. Можете уявити, яку силу давало йому це становище, коли я скажу вам, що самі лише його хабарі становили три тисячі доларів на рік. Заощадивши десять – дванадцять тисяч і сподіваючись помилування, він був, звісно, сліпим знаряддям у руках начальника в’язниці.

Я сказав, що начальник прийшов із наміром доконати мене. Це видно було з його обличчя, і це підтвердили його вчинки.

– Огляньте його, – наказав він лікареві Джексону.

І той покидьок здер із мене сорочку, що зашкарубла від бруду, – я не мав змоги змінити її, відколи сидів у самотинній камері, – і оголив моє змучене тіло. Шкіра, наче темно-жовтий пергамент, зморщилася на ребрах і взялася гнійними ранами від пекельної сорочки. Огляд був безсоромно поверховий.

– Витримає? – запитав начальник.

– Авжеж, – відповів Джексон.

– Як серце?

– Чудове.

– То ви вважаєте, що він витримає десять день?

– Будьте певні.

– Не вірю! – люто гримнув начальник. – Проте спробуємо. Лягай, Стендінгу.

Я слухняно ліг долілиць на розстеленій пекельній сорочці.

Начальник на мить ніби завагався.

– Повернись! – наказав він.

Я спробував повернутись, але був такий кволий, що тільки безпорадно заборсався долі.

– Удає, – зауважив Джексон.

– Ну гаразд, перестане вдавати, коли я його доконаю, – сказав начальник. – Допоможіть йому. Мені ніколи з ним воловодитись. Мене перевернули на спину, і я глянув начальникові в обличчя.

– Стендінгу, – озвався він повагом. – Більше я не буду з тобою панькатись, я втомився, мені надокучила твоя впертість. Терпець мені урвався. Лікар Джексон каже, що ти ще можеш і десять днів витримати в цій сорочці. Уяви, що з