Нечуй-Левицький - Дві московки, Нечуй-Левицький

а коси по плечах. А Марина, і не думаючи, згадає свою дівочу красу, свою довгу косу. І полетять її думки десь далеко; забуде вона, що стоїть у церкві, згадає вона ті ночі ясні, весняні, ті вишні та верби... як її серце цвіло калиною, і як вона побачила вперше Василя, і як говорила з його сином Іваном, молодим, чорнявим. Чує Марина, як через сон, святі пісні, а на думку її навертаються ті чудові пісні, котрими вона виливала, виспівувала свою любов, своє кохання і своє безталання. Встають перед її очима веселі вечорниці, ті співи, жарти, троїсті музики. Брязне паламар ключами, а Марина тоді опам'ятається, тоді прокидається і згадує, що їй неначе снився якийсь чудовий сон...

"Господи милосердний! - думає було Марина. - Це ж мене, мабуть, нечистий спокушає, наводить на мене грішні думки". І одхрещувалась, і одмолювалась, і одпльовувалась Марина од нечистого...

А тим часом марніє Маринине лице, линяють чорні брови. Перестали молоді хлопці моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застигає й засипає, якось холоднішає. Не так часто згадує вона про веселі літа молоді, про очі ясні, брови чорні. Сидить Марина за гребенем, накручує хліб пучками та веретеном, а думки більше й частіше навертаються про Ганнине життя нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер заріс двір високим чорнобилем та кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбі й заглядав листом та реп'яхами в повибивані вікна, де в печі і на печі хазяйнують галки та ластівки. Тільки, було, як заспіває пісню про кохання козака молодого, дівчини чорнобривої, десь глибоко в утихомиреному серці засяє тепло й привітно одно личко, одні милі очі - то личко Василеве, то очі сина його Івася. Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека сусіда, що прийшла з Києва до своїх родичів у гості.

- Я не знаю, як ви тут живете на селах, - почала лепетати прихожа московка. - Щоб я так нудилася світом над цим гребенем що божого дня, щоб я собі крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна, ти московка, вольна. Знялася б з місця і полетіла, як та птиця, куди тільки душа забажає! В Києві вибирай хазяїнів, яких хоч! Сердита хазяйка - кидаю, невгодна - тікаю; трапиться дурна - обдурюю. Вийдеш на базар, а там хазяйок більш, як наймичок. Робота в городі не робота, а гулянка. Спимо, доки сонце не підійде високо; не знаємо ні поля, ні того полоття, нітих жнив. Скрізь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Київ! Я тобі скрізь дороги покажу, по всіх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.

Заворушилось серце в Марини, забажала її душа щастя, волі, веселості. Схотілось їй втекти од нудьги, смутку, од голодної та холодної смерті, од Ганниної недолі. І виглянула ще раз до неї доля, маком уквітчана, барвінком повита, весела, танцюриста, в червоному намисті.

- Піду, - каже Марина, - втечу од лиха! Не з біса й я хитра! Не дамся я тому лиху...

Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у Київ. Ввійшла вона туди - із того часу як потонула у глибокому дніпровому нутрі.

Минуло скількось років. Чимало втекло води в Дніпрі.

У Києві, на Подолі, опівночі в шинку голосить не своїм голосом катеринка. Москалів повний шинок, а серед їх, як вітер, літає Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на їй драна, коси вилізли з-під хустки і теліпались пасмами, хустка злізла на потилицю. Лице її зчорніло, губи посиніли. Одні чорні великі очі блискотіли якось чудно, неначе вночі у вовчиці. Москалі підхвалюють і присвистують та заливають її горілкою.

VIII

Звалилась Марина на лавку, як мертва, і похилила голову на стіл... В одчинене вікно повіяв з Дніпра тихий, теплий, як літепло, вітрець, глянув на Марину ясний, повний місяць, глянули ясні зорі. Дивується місяць, не пізнають зорі тієї Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою чорною косою, в квітках та стрічках, що говорила з ними любі речі про свою косу, про свою красу, згадувала про свого милого.

Похилив міцний сон її голову на стіл, на побиті пляшки, на розлиту смердючу горілку, а теплий вітрець обвіває її чорне спалене лице, запечені сині губи так само, як колись обвівав її свіже, рум'яне лице, її повні червоні губи. І сниться Марині сон, неначе вона йде ніби на базар з корзиною на руці, з гори попід Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо піднялося на синьому небі; будинки блищать стінами й вікнами. На церкви, на стіни аж глянути не можна. Світло та блискучо! Пече її сонце вогнем, піт заливає очі, лице, а вітрець з-за Дніпра тихо обвіває її гаряче лице... Вже південь, а на улицях тихо, ніхто не йде й не їде; тихо й сумно, як у глуху північ; тихо й сумно, неначе всі люди вимерли в місті. А сонце пече, проймає її аж у груди, проймає її всю, наскрізь, як часом буває літом в гарячі жнива, саме серед дня... Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улиці вимощені, а росте по вулицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Іде Марина нижче, скрізь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, - думає Марина, - а женців не видко: нігде, нігде ні живої душі! Стоїть пшениця, як сирота..." Підводить Марині очі на Старий Київ. Сяє Софія й Михайлівське золотими верхами на синьому небі. А між ними і за ними все церкви та церкви, та все високі, з золотими верхами та хрестами, а дзвіниці високі аж підпирають синє небо золотими головами. І стоять ті церкви ік Софії все в озимині, в густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в ярині, в зелених просах та вівсах, в білих блискучих, як срібло, гречках, саме в цвіту, і в тих гречках, як в прозорій воді, одбиваються золоті верхи, білі церкви... Йде Марина не тротуаром попід будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, білий деревій і всякі зілля плутаються попід ногами.

"Чи поле, чи город", - блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинків, глянула на ті великі шибки в вікнах.