Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

вий­шов слідком за нею в сіни: ду­маю, пе­ре­ля­каєм її, а во­на са­ме тоді хо­ди­ла вагітна, то ко­ли б ча­сом чо­го не тра­пи­лось з нею.

- Та це ми! Нев­же ти та­ки не впізна­ла своїх хатніх старців! - гу­каю я їй навз­догінці.

- Ой, ненько моя! Нев­же це ти? - пи­тає в ме­не жінка.

- Атож! А ти ду­ма­ла хто? - ка­жу я до неї.

- А ви ду­ма­ли, що злодії спо­за­ран­ку вше­ле­па­лись в ха­ту! - ка­же Дрімай­ло й ре­го­четься.

- Чи це пак Дрімай­ло? чи… ой, ні… чи пак! - пи­кає та ми­кає жінка, при­див­ля­ючись до Дрімай­ла.

- Ні, не Дрімай­ло. Де вже пак, щоб Дрімай­ло дурів, ніби дур­ненький шко­ляр. Це хтось та­кий та не ска­жу. Не­хай кор­тить! - ка­же Дрімай­ло та все ре­го­четься.

- Чи ви пак знаєте, що я по­ду­ма­ла, як од­хи­ли­ла двері та вгляділа вас в дранті? - ка­же до ме­не жінка. - Мені од­ра­зу уяви­лось, що це вше­ле­па­лись в ха­ту якісь ду­шо­гу­би, вби­ли те­бе й за­хо­ди­лись ла­ма­ти скри­ню. Ой цур вам, пек вам з ва­ши­ми жар­та­ми! На­ля­ка­ли ме­не так, що в ме­не й досі но­ги тру­сяться.

Дрімайло ви­тяг з ки­шені два ялом­ки, чи жидівські яр­мул­ки, за­яло­зені та обстрьопані, без верхів і без підбійки. Попідв'язу­ва­ли ми ву­ха дра­ни­ми хус­точ­ка­ми й по­на­тя­га­ли на го­ло­ви ті смер­дячі ялом­ки. Гля­нув я на Дрімай­ла та й за­ре­го­тавсь на всю ха­ту. Та­кої мав­пи я ще зро­ду не ба­чив. Ко­ли гля­ну на се­бе в дзер­ка­ло, а з ме­не вий­шла ще кра­ща мав­па, хоч за­раз прис­тав­ляй до ка­те­рин­щи­ка та йди по­ка­зу­ва­ти шту­ки. Жінка стоїть ко­ло по­ро­га та ре­го­четься, пев­но, ду­має, що ми пов­би­ра­лись за старців для шту­ки, щоб насмішить своїх то­ва­ришів або сусід.

- Чи не­ма в вас ста­рої ва­ти, або клоч­чя, щоб підмос­тить під хус­точ­ку на ву­ха, буцімто в ме­не по­зак­ла­да­ло ву­ха, - ска­зав до жінки Дрімай­ло.

Жінка вис­мик­ну­ла ва­ти з сво­го ста­ро­го лей­би­ка й да­ла Дрімай­лові. Він попідкла­дав ва­ту під хус­точ­ку на ву­ха, але так попідкла­дав, що во­на по­ви­ла­зи­ла з-під хус­точ­ки й по­вис­ла на що­ках.

- Навіщо ж ви оце так поп­ри­би­ра­лись? Чи ку­ди йде­те гра­ти ко­медію до своїх то­ва­ришів, чи що? - спи­та­ла жінка.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­ра ста­неш, - ка­жу я де жінки. - Їж борщ з гри­ба­ми - дер­жи язик за зу­ба­ми та ніко­му про ці шту­ки не ка­жи й сло­веч­ка. Чуєш?

Жінка од­ра­зу ста­ла смут­на. Їй зда­лось, що ми за­ду­ма­ли по­ши­ти­ся або в злодії, або в ду­шо­гу­би. Але во­на мов­ча­ла й ні за що більше не пи­та­ла. Я ба­чу, що во­на зля­ка­лась, що в неї за­во­ру­ши­лось якесь не­гар­не заздріння, та й ка­жу до неї:

- Та не бійсь, дур­на! Це ми ви­ряд­жаємось під мо­нас­тир про­си­ти хліба так собі, тільки для шту­ки. Це ми тільки жар­туємо.

Забрали ми кос­турі та й вий­шли у двір. Ряб­ко ки­нувсь на нас, мов ска­же­ний, аж ха­пав ме­не за ганчірки на литці.

- Ну, - ка­же жінка, - ко­ли Ряб­ко вас не впізнав, то лю­ди, пев­но, не впізна­ють.

- Ну, та­ту! Я не зна­ла, що ви та­кий ви­гадько! Я зро­ду-звіку та­ко­го не ви­га­да­ла б, як оце ви з Дрімай­лом, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ой, сер­це! нуж­да при­си­лує ви­га­ду­ва­ти ще гірше за це. От я й не ду­ма­ла, не га­да­ла, що опи­нюсь з тор­ба­ми під мо­нас­ти­ря­ми, до­ки був жи­вий мій капітан. А от же до­ве­лось тор­би почіпля­ти, - обізва­лась Га­лецька. - Ба­чи­те, на віку, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ото вий­шли ми на ву­ли­цю та й по­тяг­лись до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Прий­шли ми під Ми­хай­лівський мо­нас­тир і пос­та­ва­ли під свя­тою бра­мою. Дрімай­ло як за­хо­дивсь ко­ло ста­рих про­хачів, що сто­яли на пер­шо­му місці скраєчку, ко­ло са­мої бра­ми, то чис­то всіх пос­пи­хав штов­ха­на­ми з східців, ще й ме­не при­мос­тив ко­ло се­бе. Скри­вив він ро­та на один бік до са­мо­го ву­ха й по­чав при­мов­ля­ти. Я був й собі спро­бу­вав скри­вить ро­та набік, але не­за­ба­ром ще­ле­пи за­боліли в ме­не так, що по­ча­ло аж шию кор­чи­ти. Я по­ки­нув прис­тав­ля­тись калікою, бо ба­чив, що про­ча­ни й без то­го не по­ми­на­ють ме­не ми­лос­тин­кою.

Просили ми там в усю ран­ню служ­бу, а далі й пізню. Наз­би­ра­ли ми буб­ликів та пиріжків повнісінькі тор­би сли­ве вщерть і по­на­пи­ха­ли ки­шені грив­ня­ми та ша­га­ми, бо так доб­ре уда­ва­ли з се­бе старців, так гар­но та жалібно при­мов­ля­ли, як не спромігся ніякий справ­дешній ста­рець. Мені нітрішеч­ки не бу­ло со­ром, бо ме­не спо­чат­ку ба­ви­ла ця ко­медія. А Дрімай­ло, оче­ви­дяч­ки, грав­ся тор­ба­ми, як от шту­кар або ко­медіант ба­виться своїм шту­карст­вом, або малі хлопці гра­ють в ціці-ба­би, а дівча­та в жельма­на.

Прийшли ми до­до­му, пос­ки­да­ли тор­би та драні удя­ган­ки. Жінка ре­го­четься та все про­се Дрімай­ла по­ка­за­ти, як він кри­вив ро­та під мо­нас­ти­рем. Дрімай­ло смішив жінку та пе­ред­раж­ню­вав старців, як во­ни зу­мис­не роз­зяв­ля­ли ро­та навс­ко­си, ще й тряс­ли го­ло­вою, на­че во­ни мерз­ли десь на лю­то­му мо­розі та ха­па­ли дри­жа­ки.

- А що, сусідо! прав­да, наші тор­би та гор­би да­ли доб­рий за­робіток, - ка­же Дрімай­ло. - Еге, більший, ніж на­ше пи­сарст­во в кан­це­лярії.

- А ма­буть, більший, бо ось я вже налічив більше кар­бо­ван­ця гро­шей, ще й буб­ликів в'язок зо три та ку­пу ок­рай­ців та пиріжків, - ка­жу я до Дрімай­ла.

Дрімайло полічив свої ша­ги та гривні та й ка­же:

- Одже ж і я ви­ци­га­нив гор­бом та кри­вим ро­ток кар­бо­ван­ця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-бо­гу, не­по­га­но на пер­ший раз! Як на ме­не, то ки­дай­мо пи­сарст­во та ходім під мо­нас­тирі тру­си­ти тор­ба­ми. Ма­ти­ме­мо ба­га­то луч­чий засіб на про­жи­ток, ніж од на­шої служ­би в пи­са­рях.

- Як на ме­не, то й я ла­ден хоч і за­раз по­ши­тись в старці, за­ли­шив­ши оте пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

- Ще що ви­га­дай? Це гар­но? Бу­ла я «чи­нов­ни­цею», а то ста­ну жінкою яко­гось тор­бот­ру­са. Ще Су­хо­реб­ра Мар­та й прод­раж­не ме­не тор­бот­рус­кою. Хіба гар­но, як сусіди поч­нуть потріпу­ва­ти ме­не ло­бур­кою? - обізва­лась моя жінка.

- Хіба ж во­ни про це дізна­ються? - про­мо­вив Дрімай­ло.

- А чо­му б пак і не дізна­тись? - ка­же жінка. - Торбів не схо­ваєте ж в ки­ше­ню. Не мож­на тор­ба­ми тру­си­ти крадько­ма, по­тай од сусід.

- Про це ска­жу, що мені спо­добніше тру­сить тор­ба­ми, ніж сидіти в кан­це­лярії, ну­ди­ти світом ще й ха­па­ти прізви­ща од на­шо­го на­чальни­ка, - ка­жу я до жінки. - Під мо­нас­ти­рем мені вільна во­ля. Стою, до­ки схо­чу. Кру­гом ме­не бла­го­дать: і не­бо яс­не, й повітря лег­ке. Ніхто ме­не не зачіпає, ніхто з ме­не не про­зи­вається, ніхто мені не