Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Класика » Київські прохачі, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Київські прохачі" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 31
Перейти на сторінку:
щу­ли­лись та кор­чи­лись, ніби якісь шко­лярі-про­вин­ни­ки. До то­го ча­су він тільки ла­яв­ся та си­пав прізви­ща, як з мішка, а як по­че­пив звізду на серці, то вже по­чав би­тись. Сто­рожів та уся­ких стійчиків так бу­ло й сма­ле по щоці за най­мен­шу про­ви­ну. А над на­ми, пи­са­ря­ми, зну­щав­ся так, що усім бу­ла не­ви­держ­ка далі слу­жить.

Тоді пи­сар Дрімай­ло, мій сусід і при­ятель, ка­же до ме­не: «Ки­дай­мо оцю ка­торж­ну служ­бу, по­пе­ре­би­рай­мось за старців, на­че­пим тор­би та ходім про­си­ти під Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Пе­ре­одяг­не­мось так, що ніхто й не впізнає. Я пев­ний в то­му, що стар­цю­ван­ня дасть нам більше за­робітку, ніж пи­са­рю­ван­ня. Я доб­ре знаю, що тор­ба - не­по­га­ний засіб і, ма­буть, кра­щий, ніж пи­са­рю­ван­ня в кан­це­лярії. Та й які наші за­со­би в нас вдо­ма? До­ки бу­ли живі наші батьки і тор­гу­ва­ли на рун­ду­ках ся­ким-та­ким кра­мом, то ще мож­на бу­ло жи­ти з бідою по­по­ло­вині, а як старі пов­ми­ра­ли, то те­пер навіть не про­хар­чуємось на наші пи­сарські за­робітки».


- Одже ж ти ка­жеш прав­ду, - ка­жу я до йо­го. - Як­би моя жінка не ста­ла пе­репічай­кою та не за­роб­ля­ла на па­ля­ни­цях, то ми з нею дав­но б з го­ло­ду по­пух­ли.


- Почепім оце тор­би та ходім під мо­нас­тир. А як хто дізнається за це, то ми при­най­мні зав­да­мо со­ро­му отій вишк­варці, ото­му навісно­му Гу­пальсько­му за те, що йо­го пи­сарі тор­ба­ми тру­сять під церк­ва­ми, - ка­же він до ме­не.


- Ну! цим не ду­же зав­го­ри­мо йо­му, - про­мо­вив я, - але він так ос­то­чортів мені своїми прізви­ща­ми та лай­кою, що я ла­ден хоч і тор­ба­ми тру­сить, аби тільки зди­ха­тись кан­це­лярсько­го ли­ха.


- От ви, та­ту, сер­ди­тесь на Гу­пальсько­го за прізви­ща, а ви ж самі на­да­ва­ли на­шим сусідам прізвищ незгірше ва­шо­го Гу­пальсько­го, - обізва­лась Уля­ся. - Чи знаєте, Ольго Се­менівно, що ко­ло нас жи­ве не Дар­мос­тук, Шкан­ди­ба, Коз­ловський та інші, а який­сь Посмітю­ха, За­де­рихвіст. Мар­та Су­хо­реб­ра, якась Со­ро­ко­пу­ди­ха, Ре­па, Ге­па… Так та­то зве їх інко­ли й при чу­жих лю­дях, аж мені стає ніяко­во. Вмієте й ви прик­ла­да­ти усякі прізви­ща. Вам не по­до­ба­ло б за це сер­ди­тись на Гу­пальсько­го, - ска­за­ла Уля­ся.


- Але я ніяко­го сусіда не драж­ню прос­то в вічі прізви­ща­ми, а по­за­очі хоч і драж­ню, то, як ка­жуть: «як не чує, то й не ва­дить». А Гу­пальський бу­ло ки­дає нам прізви­ща прос­то в вічі, ніби ли­ха сільська ба­ба ко­мусь су­че дулі спе­ре­сер­дя під самісінький ніс. Я вдав­ся-та­ки зро­ду са­мо­люб­ний та гор­до­ви­тий, і тільки честь на собі пок­ла­дав, щоб не зда­ти йо­му здачі та­ки­ми ж дос­то­ту прізви­ща­ми, або ще й влучніши­ми. Бу­ло слу­хаю та тільки ду­маю: «Ой ти, мур­ля­ко, ста­ре цвірку­ни­ще, об­ли­за­ний ма­ко­го­не! от на те­бе так вар­то б бу­ло ви­си­па­ти хоч би й цілий лан­тух прізвищ. Це б до те­бе прис­та­ва­ло ба­га­то кра­ще, ніж звізда на серці».


Ото раз тра­пи­лось два праз­ни­ки поспіль, ще й на третій день бу­ла неділя. Дрімай­ло був ве­ли­кий шту­кар, і я доб­ре знав, що він на­ва­живсь на­че­пи­ти тор­би тільки для шту­ки, щоб потім за­бав­лять пи­сарів своєю ко­медією. А я й сам до то­го тор­гу й пішки, бо й з ме­не та­ки шту­кар доб­рий.


- Неси, ка­жу до Дрімай­ла, тор­би! да­вай з нудьги вструг­не­мо шту­ку, бо все од­но не­ма чим роз­ва­жи­ти се­бе на свят­ках.


Прийшов він до ме­не ще вдосвіта, десь по­на­би­рав торбів і уся­ких дра­нок. І вже не знаю, чи він їх на­ку­пив в старців, чи нак­рав. Приніс дві па­ри пос­толів: ма­буть, сам по­мор­щив їх з ста­рих ха­ляв чи з сви­ня­чих шкур­латків. За­чи­ни­лись ми оту­теч­ки в кімнаті й по­пе­ре­би­ра­лись за старців: по­обк­ру­чу­ва­ли но­ги ганчірка­ми, взу­лись в пос­то­ли, по­об­мо­ту­ва­ли лит­ки во­ло­ка­ми й по­чеп­ля­ли тор­би на плечі.


- Тривай лиш! Щось ми вий­шли стар­ця­ми ду­же мо­ло­ди­ми й не ду­же за­ху­же­ни­ми. Ось да­вай ли­шень я тро­хи підве­ду тобі вид тер­тим вугіллям або са­жею. Та тре­ба б і на спи­ну підмос­тить чи­малі гор­би, то ми вий­шли ду­же вже бадьористі старці. Горб, пев­но, дасть більше за­робітку. Гор­бом мож­на більш за­ро­би­ти, ніж ру­ка­ми або й пи­сарським пе­ром, - ка­же до ме­не Дрімай­ло.


- Мабуть, більше, ніж моїм мальова­ним пи­сан­ням в на­шо­го злодійку­ва­то­го Гу­пальсько­го, - ка­жу я до Дрімай­ла. - Та чіпляй мені гор­ба здо­ро­во­го, бо в ме­не стан ду­же рівний.


- А ба! Як роз­ла­су­вавсь! Ма­буть, хо­чеш гор­бом більше вип­ро­си­ти гри­вень та буб­ликів? Знать, що ти за­по­пад­ний чо­ловік.


Попідмощували ми на спи­ну гор­би, по­зав'язу­ва­ли ву­ха ста­ри­ми хус­точ­ка­ми, по­на­во­ди­ли на що­ках сму­ги. Дрімай­ло обквітчав мор­ду си­ня­ка­ми, не­на­че бивсь нав­ку­лач­ки і тільки що ви­хо­пивсь з бійки. Як зир­нув я на се­бе в дзер­ка­ло, то, їй-бо­гу й при­сяй-бо­гу, не впізнав се­бе! Як­би рідна ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни, то в той час не впізна­ла б ме­не. Отак ко­лись дуріли, бо бу­ли мо­лоді та ве­селі.


- Ну те­пе­реч­ки вже хоч і гай­да на сце­ну в те­атр! ко­медію прис­тав­ля­ти! - ка­же Дрімай­ло, та й пхнув ме­не до по­ро­га ще й коліном чер­не­чо­го хліба дав на до­ро­гу.


Тільки що я взявсь за клям­ку, щоб од­чи­нить двері а кімна­ти в світли­цю, аж рип­ну­ли сінешні двері: то жінка вер­та­лась з ба­за­ру з ко­ши­ком. Як ми за­хо­ди­лись пе­ре­би­ра­тись за старців, во­на вже тоді пішла на ба­зар і не ба­чи­ла, як прий­шов отой при­ше­ле­пу­ва­тий Дрімай­ло з про­хацьким гар­де­ро­бом. Тільки що рип­ну­ли двері в сінях, Дрімай­ло смик ме­не за ру­ку! та й ка­же до ме­не по­шеп­ки: - А да­вай на­ля­каємо твою жінку! - та й защіпнув двері в кімна­ту.


Жінка увійшла в світли­цю та й ше­лес­тить чимсь: пев­но, вик­ла­да­ла з ко­ши­ка бут­ви­ну. А Дрімай­ло бу­бо­нить до ме­не іншим го­ло­сом:


- Ламай ло­мом шух­ля­ду в ко­моді! Ди­вись, он стоїть скри­ня! Ла­май віко ко­ло скрині. Кміта хо­ває гроші ли­бонь в скрині.


- Ні! не в скрині! Ли­бонь в ко­моді. Ко­мо­да вже спо­рох­нявіла: швид­ко по­дасться, - од­повідаю я, змінив­ши теж го­лос.


- Чухрай мерщій шух­ля­ду! Там, пев­но, Кміти­ха хо­ва кап­шук гро­шей. Ось-ось тер­пуг! ко­лу­пай тер­пу­гом! Та пе­редніше поцілуй тер­пу­га, поб­ла­гос­ло­вись! - бу­бонів Дрімай­ло, - та за­ход­жуй­ся ж, щоб ча­сом Кміти­ха не на­го­ди­лась.


Чую я, моя жінка за две­ри­ма ущух­ла і ніби й дух за­таїла. А далі якось-та­ки на­ва­жи­лась од­чи­ни­ти двері та й бе­реться за клям­ку. А Дрімай­ло зу­мис­не дер­жить та не пус­кає. Во­на знов тяг­не за клям­ку, а Дрімай­ло тро­хи по­пус­те двері та й знов сіпне, та й при­чи­нить двері. Тоді жінка як ухо­пе клям­ку з пе­ре­ля­ку та з од­чаю, як ірво­не! Двері од­чи­ни­лись настіж. Во­на, як гля­не, як крик­не, та дра­ла з ха­ти. Я

1 ... 15 16 17 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Київські прохачі, Нечуй-Левицький» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"