Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Заславський ско­са пог­ля­дав, як Єремія сто­яв се­ред світлиці й роз­мов­ляв з Гри­зельдою. Він примітив по очах, що Гри­зельда ста­ла якась жвавіша, про­ворніша, що на її що­ках заг­ра­ли рум'янці. Він стри­во­жив­ся, щоб ча­сом Виш­не­вецький не од­бив од йо­го Гри­зельди.

Тим ча­сом у світли­цю вско­чив двірський слу­га, уб­ра­ний в ба­га­тий до­ро­гий жу­пан, об­ши­тий по­зу­мен­та­ми, і про­мо­вив до За­мой­сько­го:

- Ясновельможний па­не канц­ле­ру! двірська шлях­та й військо­ва стар­ши­на тво­го війська про­сить по­да­ва­ти обід, бо вже усі здо­ро­во ви­го­ло­да­лись. Військо на задвірках тро­хи вже не бун­тується, що ку­харі опізни­лись з обідом.

- Накривать сто­ли за­раз! Я ку­ха­рям ут­ру но­са! - крик­нув до слуг За­мой­ський. - Скажіть двірським шлях­ти­чам, що обід бу­де за­раз.

В од­ну мить з кімнат по­си­па­лись слу­ги, не­на­че ку­ри з сіда­ла, і ки­ну­лись нак­ри­ва­ти сто­ли. Для гос­по­да­ря й гос­тей нак­ри­ли дов­гий стіл у світлиці, для стар­ших двірських шлях­тичів та військо­вих пос­та­ви­ли ря­ди столів на те­расі й на задвірку. Сто­ли вкри­лись срібною по­су­дою, тарілка­ми, срібни­ми пляш­ка­ми та пу­га­ря­ми, не­на­че на їх ви­пав срібний сніг. Безліч срібно­го по­су­ду бу­ла вди­во­ви­жу навіть цісар­цям. З те­ра­си зат­ру­би­ли в ріг, з військо­вих ка­зарм, з домків по­си­па­лась двірська че­лядь, не­на­че ко­маш­ня. За­мой­ська, вже ста­ренька, але ще здо­ро­ва й кре­мез­на лю­ди­на, вий­шла з світлиці до обіду й привіта­лась з гістьми. За­мой­ський поп­ро­сив гос­тей сіда­ти за стіл. Він по­са­див Єремію по­руч з со­бою. Князь Домінік сів між За­мой­ською та Гри­зельдою. Стар­ша шлях­та, то бу­ла на службі при дворі За­мой­сько­го, сіла за сто­ли на те­расі; менші шлях­тичі й військові стар­ши­ни посіда­ли за сто­ли на задвірку в хо­лод­ку. Прості двірські шлях­тичі пи­ша­лись ба­га­ти­ми убо­ра­ми, кун­ту­ша­ми, об­ля­мо­ва­ни­ми зо­ло­том, шов­ко­ви­ми жу­па­на­ми. На ба­гатьох шлях­ти­чах бряж­ча­ли срібні й зо­лоті ґудзи­ки та лан­цюж­ки. Розкіш і при­любність до до­ро­гих уборів пішла вже, як по­шесть, і між дрібну шлях­ту. Всі гроші, усей за­робіток во­ни бга­ли в до­ро­ге уб­ран­ня. Чу­жо­земці тільки пог­ля­да­ли ско­са че­рез од­чи­нені двері на чу­ба­ту дрібну шлях­ту, так розкішно приб­ра­ну, не­на­че в якесь свя­то, що її труд­но бу­ло одрізни­ти од ви­со­кої шлях­ти.

Кухарі по­да­ва­ли прис­луж­ни­кам од­ну пот­ра­ву за дру­гою. Кравчі на­ли­ва­ли ви­ном пляш­ки та бутлі. Ви­на бу­ли не­де­шеві, більше за­морські. Шлях­тичі пи­ли, скільки хотіли. Обід тяг­ся цілі го­ди­ни: цілий віл пішов на усякі пот­ра­ви для двірської че­ляді й двірсько­го війська За­мой­сько­го. По­ро­ся­та та гу­си по­ляг­ли де­сят­ка­ми під но­жа­ми ку­харів. На­го­до­вані й на­поєні з лас­ки й ки­шені ба­га­то­го канц­ле­ра, двірські шлях­тичі й військові го­моніли, га­ла­су­ва­ли, бряж­ча­ли шаб­ля­ми в бу­день, не­на­че на яко­мусь бен­кеті.

- Чи це в вас, яс­но­вельмож­ний канц­ле­ру, сьогодні який­сь фамільний праз­ник, чи іме­ни­ни, що ти даєш та­кий бен­кет? - спи­тав у За­мой­сько­го один австріяк-німець.

- Ні, па­не! Це в нас те­пе­реч­ки по­ве­лись такі обіди пов­сяк­день. Це наш бу­ден­ний що­ден­ний обід, бо в нас кож­ний знач­ний пан та маг­нат дер­жить при своєму дворі сот­ню або й дві дрібної шлях­ти на службі, так… для по­ша­ни… дер­жить і своє військо. Тре­ба ж їх усіх і на­го­ду­ва­ти, і на­поїти, то бач… щоб на сей­ми­ках во­ни по­да­ва­ли свій го­лос за сво­го мен­то­ра, - ска­зав За­мой­ський.

- Ми, бач­те, обс­тав­ляємо наші дво­ри по-ко­ролівськи, бо ми в Польщі прав­диві ко­ролі, - го­во­рив гор­дий Виш­не­вецький, - в нас кож­ний шлях­тич, кож­ний пан має сли­ве ко­ролівські пра­ва. Ми не пла­ти­мо в дер­жав­ний скарб нічо­го; те­пер навіть ми ски­ну­ли з своїх маєтків пла­ту за землі, - «ла­но­ве», по два ша­ги з ла­ну. А пра­ва наші ве­ликі, яких не має жад­на шлях­та в вас за гра­ни­цею. Цим ми мо­же­мо і хва­ли­тись, і гор­ди­тись пе­ред ва­ми: ми маємо пра­во сти­на­ти го­ло­ви й ка­ра­ти смер­тю на­ших хлопів, маємо пра­во бу­ду­ва­ти го­ро­ди та твер­дині на своїх зем­лях, маємо пра­во їх руй­ну­ва­ти, не пи­та­ючись в ко­ро­ля. Кож­ний маг­нат дер­жить своє військо, скільки спро­мо­жеться на свій кошт йо­го дер­жа­ти, мо­же з своїм військом, не пи­та­ючись в ко­ро­ля, вчи­ня­ти на­па­ди на сусідні дер­жа­ви і во­юва­тись з ни­ми. Ми маємо пра­во їзди­ти за гра­ни­цю, не пи­та­ючись в ко­ро­ля, дер­жа­тись віри, якої схо­че­мо. Ми прав­диві дер­жавці й ко­ролі в Польщі. Хіба ж не хо­ди­ли во­юва­ти з своїм військом Мниш­ки та Виш­не­вецькі в Мос­ковське царст­во? Хіба ж не во­юва­ли По­тоцькі та Ко­рецькі з Мол­дав­щи­ною? Пан Лісовський гу­ляв дос­хо­чу з своїм вільним військом по Мос­ков­щині, ще й повів ту­ди ук­раїнських ко­заків.

Князь Домінік, си­дя­чи по­руч з Гри­зельдою, ба­ла­кав до неї, але во­на йо­го й не слу­ха­ла. Во­на не зво­ди­ла очей з Виш­не­вецько­го й ми­лу­ва­лась йо­го сміли­ви­ми ру­ха­ми, за­па­лом та гост­ри­ми очи­ма. Озир­нув­шись че­рез пле­че на Домініка, во­на зблизька ки­ну­ла очи­ма на йо­го ру­сяві ву­са, на то­ненькі ро­жеві ус­та, схожі на лис­точ­ки тро­ян­ди. І князь Домінік став їй навіть про­тив­ний, навіть гид­кий: їй не при­па­да­ли до впо­до­би делікатні та ру­сяві па­ничі. Во­на по­чу­ва­ла, що од кня­зя Домініка лад­на хоч і за­раз од­кас­ну­тись.

«Треба ска­за­ти та­тові й мамі, що я за кня­зя Зас­лавсько­го зро­ду-звіку не піду. Не­хай він і не їздить до ме­не, й не топ­че дур­нич­ки на­шо­го дво­ру», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ско­са пог­ля­да­ючи на кня­зя Домініка.

В сад­ку й на те­расі був ще більший гар­ми­дер. Дрібна шлях­та, що бу­ла на якійсь ніби­то службі в За­мой­сько­го, підня­ла ґвалт. Пан­ки по­ча­ли ве­ре­ду­ва­ти та ко­вер­зу­ва­ти, що ма­ло ви­на. По­чув­ся крик. За­мой­ський встав з-за сто­лу і вий­шов у са­док, їм ви­ко­ти­ли ба­ри­ло горілки.

Вже сон­це звер­ну­ло з півдня, а гості За­мой­сько­го все сиділи за сто­ла­ми, доїда­ли обід, спо­рож­ня­ли жба­ни з ви­на­ми. Гос­по­дар встав з-за сто­лу й пішов од­по­чи­ва­ти. Вста­ла й Гри­зельда й заміша­лась між гус­тим гур­том шлях­тичів. Домінік лед­ве дер­жав­ся на но­гах і ко­ли­вав­ся на ході. Один князь Єремія був зовсім тве­ре­зий, бо не пив ні горілки, ні ви­на. Він прис­ту­пив до Гри­зельди. Во­ни вий­шли у сад, по­ми­ну­ли сто­ли, де пи­ла та шуміла шлях­та, й ти­хою хо­дою пішли по сад­ку до бе­ре­га Вісли.

- Один ти, кня­зю Виш­не­вецький, тве­ре­зий, - ска­за­ла Гри­зельда.

- На не­щас­тя, один я. Твоя прав­да, Гри­зельдо. Усі п'ють та бен­ке­ту­ють нап­ро­па­ле. Ко­ли б ча­сом во­ни не про­пи­ли та не про­гу­ля­ли Польщі. Розкіш між па­на­ми пішла ней­мовірна. Самі оті чу­жо­земці нам ди­ву­ються. Це по­га­ний знак.

Гризельда за­мовк­ла і зас­му­ти­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

- Не по­та­юсь від те­бе, що моя роль важ­ка й не­без­печ­на. Я ду­маю осе­ли­тись аж за Дніпром в Луб­нах. Там бу­де моє царст­во й панст­во. Там моїм маєтнос­тям і кінця не­має. І в тих пу­щах я вже оце за­вод­жу се­ла й го­ро­ди, за­ве­ду си­лу війська й ста­ну по­дуж­ним кня­зем,