Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

Коли вони вже сиділи у вітальні, він відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це вона підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спершу вони розмовляли про повернуті книжки, про Свінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Вона часто думала про це після першої їхньої зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Він був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але цей жаль не мав у собі нічого образливого, а радше - щось материнське. Та й хіба міг це бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий страх, а її серце й розум повнились чудними думками й почуваннями? Знов, як зачарована, дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикала до нього. Вона й гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала Рут і того, що почуття, яке він збудив у ній, то вже й є кохання. Їй здавалося, що вона просто зацікавилась ним як незвичайною людською постаттю, різнорідно й незмірно обдарованою,- і вона вважала, що це звичайна людяність.

Вона не розуміла, що прагне його,- але з ним було інакше. Він знав, що її кохає, і за все життя нічого так не прагнув, як тепер її. Він любив поезію за красу, але тільки після знайомства з Рут перед ним навстіж розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він не звернув би ніякої уваги на такі, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили у нього з голови. Зачарований неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і відчував, що й сам був ладен вмерти за поцілунок. Йому здавалося, що це він «сумний юнак, коханням одержимий», і що навіть посвята в рицарі не сповнила б його більшою гордістю. Нарешті він пізнав, що таке життя і навіщо він народився!

Коли він дивився на неї і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував гостру насолоду від потиску її руки і прагнув знов зазнати цього відчуття. Його погляд не раз спинявся на її устах, і йому жагуче кортіло поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого низького чи брутального. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова,- бо ж то не були звичайні губи, як у інших чоловіків та жінок. То не було просто людське тіло, то були уста чистого духу, і він жадав їх зовсім не так, як уст інших жінок. Він міг би поцілувати її уста, притулити до них свої тілесні губи, але зробив би це з побожним трепетом, як ото цілують, окрайчик божих шат. Він не розумів, що це в ньому самому відбувалась переоцінка цінностей і не знав, що, коли він дивився на неї, очі його палали тим самим огнем, яким вони палають у кожного закоханого чоловіка. Мартін і гадки не мав, скільки мужності й жаги було у його погляді і як глибоко він її бентежить. Її цнотлива дівочість підносила його почування, поривала його мислі на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшись, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало її і теж запалювало вогонь. Рут непокоїв його погляд, і вона кілька разів губила нитку думок під напливом бентежно-солодких почуттів, аж мусила на нове збирати уламки перерваної розмови. Їй завжди легко було говорити, і якби вона не пояснювала свій стан незвичайністю особи гостя, цей хаос у думках не в жарт би її стривожив. Але ж вона дуже вразлива, тож і не диво, що ця людина в ореолі мандрівника з іншого світу так захопила її!

Увесь час вона не спадала з думки, як допомогти б йому, і все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему.

- Чи не можете ви мені дати поради в одній справі? - почав він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому аж мало не вискочило.- Пам’ятаєте, минулого разу я казав, що не можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені не під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів, що досі читав не те, що треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, то щось геть інше, аніж ті, що у вашому домі. А я ж тільки до них і звик. І все-таки - тільки не подумайте, що це нахвалки,- я не такий, як ті, з ким був я токмився. Не те щоб я був кращий за матросів чи там ковбоїв - бо я був і ковбоєм один час,- але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і... ну... та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх...

А тепер, отже, що я маю на думці. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це - вас, вашу матір, ваших братів, геть усе,- мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі,- ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього, і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою, пияцтвом. Пам’ятаєте, як ви пішли на зустріч своїй матері, щоб поцілувати її? Це найкраще, що я побачив за ціле життя. А бачив я