Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

рухливості, що порушувала звичайну стриманість його манер. Він ніколи не стояв спокійно - або вибивав дріб ногою, або нетерпляче стискав і розтискав кулак.

Він помітив, що я милуюся його машиною.

- Гарна, правда? - Він зіскочив з підніжка, щоб я оглянув її в усій красі.- Ви хіба не бачили її раніше?

Я бачив її. Всі звертали на неї увагу. Вона була кремового кольору, вся сяяла нікелем, з її фантастично видовженого корпусу тут і там пихато випиналися відділення для капелюхів, відділення для харчів, відділення для інструментів, а численні шибки утворювали справжній лабіринт, у якому сонце віддзеркалювалося десяток разів. Умостившись за кількома шарами скла в такій собі теплиці із зеленої шкіри, ми рушили до міста.

Протягом того місяця я зустрічався з Гетсбі кілька разів і з прикрістю переконався, що мені з ним нема про що розмовляти. Тож моє перше враження від нього як від особи непересічної поступово стерлось, і він став для мене просто хазяїном таверни, що стояла поряд з моїм домом.

І ось тепер ця недоладна поїздка. Ще на півдорозі до Вест-Егга я помітив, що з Гетсбі діється щось не те: він почав уривати посередині свої старанно вибудовані фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колінах, обтягнутих штанами кольору паленого цукру. А тоді нараз запитав:

- Скажіть, друже, що ви взагалі про мене думаєте?

Трохи ошелешений, я спробував відбутись загальними фразами, на які звичайно заслуговує таке запитання.

- Знаєте, давайте я сам розповім вам про своє життя,- перебив він мене.- Бо я не хотів би, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене з отих пліток, які ви весь час чуєте.

Отже, йому відомо було, якими химерними звинуваченнями присмачуються розмови в його вітальнях.

- Я розповім вам святу правду! - Він підніс праву руку, немов закликаючи в свідки Бога.- Я народився на Середньому Заході, в заможній родині. Батьків моїх уже немає в живих. Виріс я в Америці, але вчився в Оксфорді, за сімейною традицією. Всі мої предки віддавна вчилися в Оксфорді.

Він скоса глянув на мене - і я зрозумів, чому Джордан Бейкер вирішила, що він бреше. Слова «вчився в Оксфорді» він проказав скоромовкою, немов боячись ними подавитися, немов вони вже колись застрявали йому в горлі. І сумнів цей підірвав мою довіру до нього, і я подумав: може, в його минулому і справді ховається якась зловісна таємниця?

- То ви з Середнього Заходу? - перепитав я, ніби недочувши.- Звідки саме?

- Із Сан-Франциско.

- Он як.

- Всі мої рідні померли, і я успадкував чималий капітал.

Сказано це було з такою урочистою скорботою, наче він і досі ще не міг примиритися з думкою про наглий кінець роду Гетсбі. Я навіть подумав був, чи не дурить він мене, але, глянувши на нього, переконався, що це не так.

- Якийсь час по тому я жив собі, наче молодий раджа, подорожував по столицях Європи - з Парижа до Венеції, з Венеції до Рима,- колекціонував коштовності, переважно рубіни, полював на великого звіра, займався трохи живописом, просто так, для себе, й намагався забути одну сумну історію, що сталася зі мною багато років тому.

Я насилу стримав недовірливий сміх. Розповідь його складалася з таких банальних, таких заяложених виразів, що в уяві моїй вона викликала тільки один образ: такого собі персонажа в тюрбані, що полює на тигрів у Булонському лісі, виділяючи з усіх пор тирсу замість поту.

- А потім почалася війна. Вірите, друже, я навіть зрадів їй - ліз під кулі, шукав смерті, та смерть мене не брала - я був мов зачарований. На фронт я пішов лейтенантом. В лісах Аргонна я з двома загонами кулеметників просунувся так далеко вперед, що обидва фланги в мене виявились оголеними - піхота залягла за півмилі позаду. Ми трималися там два дні і дві ночі, сто тридцять чоловік з шістнадцятьма «льюїсами», і коли наша піхота нарешті підійшла, то петлиці на трупах - на горах трупів перед нами - засвідчили, що ті солдати належали до трьох німецьких дивізій. Мене зробили майором, і всі союзницькі держави нагородили мене орденами - навіть Чорногорія, маленька Чорногорія з далеких берегів Адріатики!

Маленька Чорногорія! Він вимовив ці слова так, що вони зависли над ним у повітрі, й покивав їм головою, лагідно всміхаючись. Та його усмішка осягла всю бурхливу історію Чорногорії і висловила співчуття чорногорському народові в його героїчній боротьбі. Вона вмістила в себе оцінку всього того розвитку політичних подій, наслідком якого став цей дарунок від щирого сердечка Чорногорії. Мою недовіру витіснив захват: перед моїми очима немовби горталися сторінки десятка ілюстрованих журналів.

Гетсбі сунув руку до кишені, й на руку мені впало щось металеве на муаровій стрічці.

- Ось цей - від Чорногорії.

На мій подив, орден виглядав як справжній. Я прочитав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex». 3

- Подивіться на зворотній бік.

Там було вигравірувано:

«Майорові Джею Гетсбі за мужність і героїзм».

- А ось іще одна річ, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвір’ї Трініті-коледжу. Отой, що праворуч від мене, тепер - граф Донкастер.

На фотографії кілька молодиків у спортивних куртках стояли в недбалих позах під аркою брами, на тлі цілого лісу готичних шпилів. Серед них був і Гетсбі, з виду трохи - але не набагато - молодший, з крикетною биткою в руці.

Отже, він казав правду. Мені уявилися тигрові шкури, що пломеніли в покоях його палацу на Великому каналі, уявилось, як він відчиняє скриньку, наповнену рубінами, щоб багряним блиском їхніх граней утамувати біль свого розбитого серця.

- Я хочу звернутися до вас сьогодні з одним великим проханням,- сказав він, задоволено ховаючи в кишеню свої сувеніри.- Через те й вирішив розповісти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, ніби я якийсь там нуль без палички. Розумієте, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з місця на місце, намагаючись забути одну сумну історію, яка зі мною сталася.- Він повагався.- Сьогодні ви почуєте її.

- За сніданком?

- Ні, пізніше. Я випадково довідався,