Жюль Верн - Замок у Карпатах, Жюль Верн

— Певно ланцюг прорвався, або він зле вхопився рукою…

— Він так потовкся, — говорив далі війт, — що лежить до нині…

— Але Думаю, що не вмре? — сміявся далі непоправний граф.

— На щастя, ні…

— У цьому всьому нічого надприродного, — говорив далі молодий граф. — В замку хтось, певно, мешкає. Хто?… В кожному випадку ніякі духи, але люди, що їм на тому залежить, щоби всі оминали замок. Напевне, це не дуже порядні люди. Може, й розбишаки.

— Розбишаки?… — крикнув війт.

— Можливо.

— Так думаєте, ясновельможний пане?… — говорив учитель.

— Думаю, що в вашому селі люди є дуже забобонні й ті гості в замку про це знають та використовують вашу забобонність.

Усі мовчали, але в душі ніхто не вірив у слова молодого графа.

— Бачу, що не переконаю вас і що ви далі будете вірити в ті всі страховища, — обізвався граф.

— Ми віримо ясновельможному панові, але віримо і в те, що ми бачили, — відповів війт.

— І в те, що справді є, - докинув учитель.

— Дуже жалую, що не маю часу на це, бо щоб вас переконати, що так є, як я кажу, ми з Грицьком пішли би до того вашого замку…

— Що?… ви хотіли би, пане графе, йти до замку?… — крикнув війт.

— Очевидно, й сам чорт нас не спинив би.

Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з насміхом про духів, почали непокоїтися, чи це не стягне якого нового нещастя на село. Бо ж ті надприродні сили чують усе те, що тут говориться й хто зна, чи не заговорить котрийсь з них знову, як тоді?

Війт оповів ще й про таємний голос графові, але той лише знизав плечима. На його думку, всі мусіли тоді забагато випити й це їм причулося.

Присутні стояли вже коло дверей, щоб чим-скорше вийти й не слухати далі тих святотацьких слів, але граф відізвався:

— Справді, село Верст, як бачу, ціле живе в страху.

— І це не без причини, ясновельможний пане графе, — відповів війт.

— Ну, добре; я позавтра буду в Кольошварі й, як хочете, повідомлю владу, щоби прислала тут жандармів.

Нічого люди так радо не приняли, як ту звістку, а все ж люди гаки не вірили, щоб жандарми чи військо або хоч би навіть ціла армія могла здобути замок, коли духи захочуть боронити його своїми надприродними способами.

— Одно ще, — говорив далі граф, — ви досі таки не сказали мені: до кого належить чи належав цей замок?

— До родини князів Горців, — відповів війт.

— До Горців?… — закликав граф, — то це князь Рудольф походив з тої родини?

— Так, пане графе.

— А ви знаєте, де він?

— Ні. Давно вже нема його в замку.

Граф поблід, повторюючи мимохіть прибитим голосом:

— Рудольф Горці.

Рід графів Телєків був одним з найстарших та найславніших у Семигороді. Вже від початку XVI ст., ще поки Семигород не втратив своєї самостійності, повторюється це ім’я в історії краю в усіх війнах та помітніших політичних подіях.

Згодом залишилася з того роду, хоч він і був щасливіший від роду князів Горців, тільки одна лінія графів Телєків з Крайової. Останнім нащадком тої лінії був Франц Телєк, той сам, іцо прийшов до Версту.

Дитячі літа провів молодий граф у батьків нк замку; виховали його по великопанськи, як годиться нащадкові славного, старого роду.

Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що поклав уже не одного ведмедя.

Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п’ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.

Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.

Але таке життя вкінці йому набридло й граф, скінчивши двадцять три роки, рішився поїхати в світ. Одного дня покинув замок на старих слуг, а сам з чурою Грицьком, колишнім жовніром, подався в невідоме. Гриць був дуже відважний, рішучий і прив’язаний до свого пана.

Молодий граф хотів відбути подорож по цілій Європі й звидіти всі більші міста, щоб поширити своє знання.

На початок вибрав Італію, край, що про нього стільки наслухався від свого старого вчителя. В Італії перебув повних чотири роки, живучи нп переміну у Венеції, у Флорентії, Римі та Неаполі. З черги бажав звидіти Німеччину, Іспанію, Росію й Англію.

Коли граф мав двадцять сім літ, приїхав до Неаполя. Думав пробути там всього кілька днів, потім оглянути Сицилію й на рік вернутись до свого замку в Крайовій. Але тут трапилася “йому пригода, що перекреслила ті плани й залишила нестертий слід на цілому життю графа.

Під час свого останнього побуту в Італії граф часто перебував у товариствах, де сходилися всякого роду й покрою мистці.

Будучи раз у театрі, познайомився з жінкою, що в ній палко закохався. Була це’співачка в театрі Сан-Парльо, молода й талановита, що захоплювала всіх своїм голосом і грою. Театри в Мілане, Венеції, Флорентії, Римі й Неаполі переймали її навзаводи так, що вона не могла вирватися за кордон.

Називалася Стілля. Мала двадцять п’ять літ, довге, золоте волосся, чорні очі, удуховлене личко й ціла була, мов статуя, вирізьблена Праксітелем. А до того голос у неї був чарівний. Льоссе, напевно, сказав