Василь Васильович Чухліб - Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб

Бо не хвалько він і не задавака. Хоч і на кораблі плавав, та неабиякому — на криголамі, й на літаку літав, і білих ведмедів бачив не в зоопарку.

Павлик живе далеко-далеко від України, на Крайній Півночі. І стільки цікавого розповідає — про бурхливі моря, де його татко-капітан плаває, про північне сяйво, у якого кольорів більше, ніж у веселки, про пургу, яка по кілька тижнів владарює на землі й у небі.

Хлопці слухають, слухають, а потім котрийсь і перепитає:

— Ось ти сказав, що у вас півроку день, а потім півроку ніч. А як же діти до школи ходять, вночі?

— Звісно, вночі. Діти — у школу, дорослі — на роботу.

— Якби я там жив, то усе спав би й спав, — каже Миколка.

Хлопці сміються.

А Павлик розповідає про моржів і тюленів, про чайок з рожевими крилами.

Степанко й Миколка зітхають. Чим же вони похваляться дружкові? У їхній Соколівці все таке звичайнісіньке.

А Павлик ходить довкола хати і до всього приглядається, нюхає квіти, аж очі зажмурює, гладить траву. Перед крислатою яблунею довго стояв мов зачарований.

Як же здивувалися Степанко й Миколка, довідавшись, що Павлик оце уперше побачив і яблуню, і квітучий соняшник, і в'юнкі гарбузи! Та ще багато чого, що на Далекій Півночі, виявляється, зовсім не росте.

І друзі повели Павлика в мандрівку.

— Оце усякі яблука ростуть у нас — білий налив, ранет, антонівка, — показував Степанко.

А Миколка вправно знімав з гілок найспіліші плоди — янтарні, рожевобокі, жовто-зелені, припрошував скуштувати.

— Он там груші — лимонка, бера, цукрівка.

Ще й у вишняк підемо, цього літа шпанок рясно-рясно, аж гілля гнеться.

— Смородину треба провідати й малину.

Зелена карусель замиготіла перед Павликом на городі: картопля, кукурудза, соняшники, гарбузи, квасоля, кріп, цибуля, помідори, огірки, мак, дині, морква, буряки…

— Ой, як багато всього росте у вас! — захоплювався Павлик.

Степанко і Миколка аж сяяли.

— А завтра поведемо тебе у поле. Там жита і пшениці — море! Послухаєш, як льон видзвонює коробочками.

— Ну, а тепер ходімо до криниці! — запропонував Степанко.

Криниця була в кінці левади. Над нею розрослась молода яблуня, її посадив колись Степанків тато.

Миколка і Степанко в чотири руки ледве витягнули на цямрину повне по вінця відро. У воді гойдалося кілька рум'яних яблук.

— Скуштуємо ще яблук із криниці, — Степанко подав Павликові найбільше, в прозорих намистинках.

Павлик вкусив яблуко, прижмурився.

Ці яблука треба водою запивати, — порадив Миколка.

Павлик припав до відра. Після терпкого яблука вода здалась йому солодкою, п'єш і ще хочеться. Ні, вона була такою насправді.

Коли тато загальмував мотоцикла біля будинку механізаторів, Варочка здивувалася: на майдані було тихо і порожньо.

— Жнива, доню. І люди, і техніка вся — в полі, — пояснив тато.

Зачувши дирчання мотоцикла, на ґанок вийшла тітка Наталка — в білому халаті, в білій хустині. Вона куховаркою у тракторній бригаді.

— О, помічничка з'явилася! — зраділа Варочці. — Будемо разом обід готувати.

— Ай справді, Варочко, залишайся з Наталкою Іванівною, — сказав тато. — Мені ще всі поля треба об'їхати, біля комбайнів побувати.

Тітка Наталка запнула й Варочку білою косинкою і фартушок зробила із занавіски. Поки на плиті у великій каструлі варилося м'ясо, вони чистили картоплю, шаткували капусту. В Наталки Іванівни це виходило швидко й красиво, а у Варочки — не дуже.

— Ти не засмучуйся, в будь-якій справі вміння не одразу приходить, — підбадьорювала її куховарка. — Воно здається, наче нехитре діло — борщ зварити, а не в кожного він виходить смачний і наваристий.

Тітка Наталка поклала в борщ ще й червонястих помідорів, пахучого кропу, вогняного перцю. В каструлі булькало, по кухні плив смачний запах. Тепер куховарка взялася місити, викачувати тісто.

— А ти нарви вишеньок в он те відерце, — попрохала Варочку. — Зготуємо ще й вареників.

Вишні ростуть довкола тракторного стану. Їх посадили самі механізатори. Варочка нарвала найбільших ягід — червоних, аж чорних. Повне відерце.

Наліпили вареників стільки, що й тісненько, один повз один, ледве на столі вміщалися.

— Бо сімеєчка в нас чимала, — казала тітка Наталка.

Тут почали з'їжджатися на польовий стан комбайнери, трактористи, шофери. Ого, скільки їх! Поки вони вмивалися, Варочка розставила на довжелезному столі під вишнями тарілки, розіклала ложки. А тітка Наталка насипала гарячий духмяний борщ.

— А це хто в тебе, чи не практикантка з'явилася? — запитували чоловіки в Наталки Іванівни, всідаючись за стіл.

— Та це ж Варочка, бригадирова донька! — відповідала вона.

— Варочка-куховарочка! — перемовлялися механізатори.

І так смачно всі їли — Варочка аж задивилася. Ще й прихвалювали:

— Ну й добрий борщик!

— А вареники — самі в рот стрибають!

Тітка Наталка й Варочка подавали й добавки. Дядько Микита — повнощокий, вусатий — дві тарілки борщу виїв і миску вареників.

— Микита Парфенович — як у полі, так і за столом. По дві норми дає! — жартували механізатори.

— Їжте, на здоров'ячко вам! — бажала тітка Наталка.

— На здоров'ячко! — додавала Варочка.

За столом ніхто не засиджувався, обідали хутко, бо ж гаряча пора — жнива.

Всі дякували Наталці Іванівні й Варочці, а Микита Парфенович, вирушаючи в поле, сказав:

— Підростай, Варочко, та приходь до нас у бригаду куховарити. На зміну тітці Наталці.

Зараз Тимка і самого сміх розбирає, як згадає про свою зустріч з Десною. А тоді йому було не до сміху.

Тільки прокинувся після