Леонід Григорович Кононович - Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович

них стали молодцювато вистрибувати такі ж песиголовці з киями. Виходу не було: цього здоровила із наших людей могли укоськати лише Мурат… та ще, може, Дядько Пацюк. Я став одчайдушно маневрувать, й коли те одоробало опинилося напроти машини, заплющив очі й щосили плигнув ногами вперед.

Харцизяка махнув руками й, поїхавши по капоту, ввігнався своїм шоломом у лобове шкло. На тім боці дороги засвистіли й завили. Я зробив останнє зусилля й, виплигнувши на підмурок, де юрмилися демонстранти, врізався у натовп, залишаючи позаду осяяну жовтими ліхтарнями вулицю й авто, в котрому, дригаючи ногами, стримів здоровезний, як лут, чолов'яга.

VII

— Нагнися, — сказала Цуцичок. — Так. Так… — Вона пожбурила в миску закривавлений тампон й на мить спинилася, оцінюючи свою роботу. — Але ж і макітру тобі хтось розсадив, чоловіче! Доведеться, певне, зашивать…

— Немає ніякого сумніву! — озвався Мурат. Кинувши на стіл знімки, які я встиг поробить у фірмі Крижинського, він схопився з крісла й став ходить по кімнаті. — Це Малевич. Ну, та ми й сподівалися, що справа буде нечистою… — Він спинився коло мене, наглядаючи, як Цуцичок здійснює оті садистські маніпуляції. — Слухайно, я розумію, що це дурнувате запитання, але… ти впевнений, що не потрапив… ну, скажімо, в трупарню?

Я згідно кивнув, Цуцичок взяла ножиці й стала обчикрижувати краї довгої, рваної рани, котру щойно промивала на моїй довбешці.

— Аа… їдять його мухи! — засичав я на неї. — Ти того… хоч якусь совість май, людино! — І до Мурата: — Чоловіче добрий, той хлоп'яга був такий же ж, як і ми з тобою, — голову дам у заклад!..

— Виходить, наша інформація підтверджуєть-ся… — замислено сказав Мурат. — Вони провадять експерименти… і, що найцікавіше, на людях! Ну, це дорого їм обійдеться…

— Знімки перед тобою, — сказав я, заплющуючи очі. Мій голос долинав до мене як зза стіни. — Цей мініапарат дає виняткову якість. Я фотографував геть усе… все що бачив.

У вухах стало дзвеніти. Голос даленів і даленів. Цуцичок тицьнула мені під носа якусь гидоту, і я аж підскочив, нюхнувши їдкого, як вар, нашатиру.

— Забагато крові втратив. — сказала вона, пораючись коло свого причандалля. — Ну і струс мозку до того…

— Певне, кастетом вгатили, — сказав я, не розплющуючи очей. — В машині, скоріше всього. Дивно, що я цього не пам'ятаю… забув — як заорав!

— Якяк?! — зацікавився Мурат. — Зарепетував, ти хочеш сказати?

Я відмахнувся. Мені було не до філології: у вухах дзвеніло, й мене все більш брали млості. Тільки цього не вистачає, подумав я. А ще ж і шок не минув… як же ж воно далі буде боліть!.. Вдома, правда, є декілька ампул… ото якби добратися хутчій та вколоть, поки на стіну не поліз! Втім, подумав я, навряд чи пощастить… зараз привезуть того зарізяку — й хочнехоч, а кому ж як не мені доведеться його розкручувать!..

— Ту… акцію… не відкладаєте? — поспитала Цуцичок, затискуючи пінцетом криву хірургічну голку.

Я розплющив очі.

— Ти що, — озвавсь я до неї, скоса бликаючи на ті приготування, — хочеш от… страхіття… заганять мені в довбешку? ЇйБогу, ви обоє мене сьогодні на той світ запровадите! Слухай, — звернувсь я до Мурата, — смішки смішками, а… як я втямив, того сексота всетаки вирішили взять?

Мурат зиркнув на мене через плече.

— Запізно, — озвавсь він по хвилі, — запізно похопився.

— Загребли… так швидко?!

Мурат кивнув, продовжуючи розглядати мене… мов якусь комаху, їйБогу!

— Ти, — врешті спитав він, — ще щось хочеш сказати?

Цуцичок звела докупи краї рани й зробила перший стібок. Я аж подих затамував. Люди добрі, ума можна було рішитися — так боліло!

— Ну гаразд, — сказав я, насилу зводячи дух. — Гаразд… бачу, тут всі розумні… тільки в мене писок — хоч гарбузи виїдай! — Я трохи помовчав, сіпаючись од болю. — Звісно, без «Тартару» кожен з нас ніщо… і кожен буде стояти до кінця, тут і мови нема… а все ж… — Я знову заплющився. — Знаєш, у нас в учебці був старшина… дурний як валянок!.. Але в нього була приказка: «Ты вопрос — я ответ». То давай з'ясуємо… — я стріпнув головою, — врешті, що тут церемонії розводити… я хтів би знать: фірма що, буде воювати з державою?

Мурат різко обернувся до мене.

— Ти виходиш із гри?

— Ні, — відказав я. — Не виходжу. Це — запитання.

Цуцичок мовчала. Лише пальчики її, вправні та жваві, так і мигтіли коло мене; я од того, правда, почувався так, наче мене підсмажують на пательні.

— Річ у тому, — не втерпів я, коли мовчання стало затягуватися, — …ее… я хтів би з'ясувати тобі таке… бачиш, ця держава — форма нашого існування. Ми функціонуємо в межах її писаних і неписаних законів. Ми користаємо з її недосконалості. Але…

— Ти, здається, щось казав про армію? — обернувся до мене Мурат.

— А… авжеж! — потвердив я, збившись із пантелику.

Мурат замислено кивнув.

— Бачиш, — сказав він, дивлячись у вікно, — я міг би й не вступати з тобою у цей… гм… диспут! Ти добре знаєш, що ми всі тут пов'язані одним зашморгом і варто мені лише наказати, як ти… ти підкорився б, вірно?

Я стенув плечима.

— Звісно, що підкорився б. Але ж не про це мова! Ми…

— Тому я і хтів нагадати тобі одну з твоїх же розповідей… про Афганістан, якщо пригадуєш!.. Про отих прибалтів із розвідбатальйону, котрі вчинили заколот, а під час нічної операції свої ж накрили їх птурсами. Зі свого боку, я міг би розказать і не одну таку історію… Ну, хоча б у вісімдесят другому, коли я командував взводом, авіація знищила наших людей, котрі потрапили в оточення… Або згадай, що за ставлення до солдатів, котрі вернулись із полону…

Я мовчав.

— Таке було?