Наталія Михайлівна Лапікура - Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура

— Стаття на це діло є? — поцікавився майор.

— Є, але рідко порушується. Потрібна заява потерпілої або показання, як мінімум, двох безпосередніх свідків. Плюс медекспертиза — мороки багато, але суть не в цьому.

А в тому, що, за моїми спостереженнями, справедливості шукає щонайбільше одна жертва з десяти. І це при тому, що закон не робить різниці між повією, випадковою знайомою чи законною дружиною. Складом злочину є сам факт збоченства, а не соціальний статус потерпілої.

— Так чого вони — бояться?

— Соромляться, товаришу майор, соромляться.

— А бодай тобі! — майор вилаявся і додав: — Як її петрушать, мов ту кобилу, та ще й мордою в холодець, то їй не соромно! А як прийти до мене і, бодай усно, поскаржитись, то виховання не дозволяє!

— Виходить, не дозволяє.

Майор налив ще по гранчаку, вихилив до дна і поринув у спогади:

— Що таке «сто днів до наказу», знаєш?

— Знаю, служив.

— Так от, маємо один гарнізон у провінції, де офіцерам платять надбавку «за дикість». У солдатів — свої розваги. До наказу про дембель сто днів, служити вже облом, а творча думка буяє. І от кілька «дідів» сидять собі у збройній майстерні. Але зброярка не проста, бо то ракетна частина. І солдатики теж не пальцем роблені, свого часу або з політехнічного вигнали, або з технікуму радіоелектроніки.

— Знаю, служив з такими. Здогадуюсь, на що вони здатні.

— Не здогадаєшся, що мої зарази винайшли. Не напружуй мізки, сам скажу. Приспособу для автоматичного підмахування, аби полегшити місцевим курвам умови їхньої нелегкої праці. За пляшку домовилися з однією, можна сказати, штатною повією, після відбою перетягли її через паркан і привели до майстерні для обкатки винаходу. На їх горе, саме у розпал ходових випробувань через той же паркан переліз полковник Шелест. Чув про такого?

— Чув. Перевіряючий зі штабу округу. Про нього казали: «Приїде Шелест, наробить шерхоту.

— Так отож. Перелазить Шелест через паркан і непоміченим прямує до майстерні. Начальник караулу наступного дня відбув для продовження служби на Землю Франца-Йосипа. Але він був єдиним, хто потерпів у цій катавасії, і знаєш чому? Доки начальство писало пояснення і прало кальсони, хтось украв головний речовий доказ — отой станок. Тому винахідники отримали «губу», начальник зброярки — попередження про неповну службову відповідальність, баришню здали до ЛТП. Але Шелест не був би Шелестом, якби не прописав усьому гарнізону щоденний крос — три кілометри, а у вихідний, перед звільненням, — усі п'ять. Тим, хто робив спроби ухилитися, пообіцяли дисциплінарний батальйон. Бігали всі — і молоді, і діди. Рівно сто днів! До наказу… Так повіриш, отих кулібіних, кажуть, останній раз били в день звільнення в запас. На дорогу…

Я ще раз подивувався нереалізованому потенціалу радянської людини і сказав уголос, що ми 68 таки найрозумніші у світі. Либонь, коньяк подіяв. Майор погодився і підбив підсумки:

— Ну, спасибі тобі, Сирота, за чесність! Не втручаюсь у твої справи, але здогадуюсь, що в моїй роті тепер вакансія?

— Будь певен! Якщо прапорщик і повернеться, то тільки у твій сон.

— Тіпун тобі на язик! — відмахнувся майор і досить вправно перехрестився. Ну-ну!..

Потім, незважаючи на мої слабкі заперечення, він із форсом привіз мене на власній «Волзі» аж до парадного входу в Управління. Прощаючись, запропонував:

— Сподіваюсь, як виженуть з міліції, прийдеш до мене? До речі, як у тебе стосунки з військовими особистами?

— Ніяк!

— То добре, що ніяк. Бо КДБ можеш смикать, а з цими — краще не заводься.

Я подякував за пораду і пішов до свого кабінетику. При цьому намагався не дихати в сторону колег. Опинившись у рідному закапелку, став біля вікна і звернувся вголос до бронзового Богдана Хмельницького на площі:

— Слухай, Бодю, справи кепські! Якщо це цапидло з біцепсами нікому не проляпалося про свою коханку, то це означає, що її взагалі не було. Інакше похвалився б. Отже, ревнивого чоловіка неіснуючої приятельки теж не існує! З іншого боку, товаришу гетьмане, і у дружини прапорщика нікого не було. Бо крім запевнень лікарки та бабусь, є ще показання дембелів: покійний стежив за своєю дружиною увесь час. Обіцяв золоті гори солдатикам з роти, які через травми втрапляли до госпіталю, аби тільки вони там потай стежили за його благовірною. Нуль по фазі! Отже, не маємо ані мотивів, ані трупу. Чого ви мовчите, шановний гетьмане? — А він пригадує, що у його війську робили козакам, котрі у поході до чарки прикладалися!

Це Старий озвався. Увійшов давно, але я його не помітив.

— За що пили, Сирота?

— За упокій душі прапорщика непереможного і легендарного двічі Червонопрапорного Київського військового округу. Скорочено — ДЧКВО!

— Сам придумав?

— Ні, прочитав на стенді по місцю служби покійного.

— Ага, уже покійного! І по якій статті? Із заздалегідь обдуманими намірами, без оних, у стані афекту, в результаті необережності чи нещасного випадку? З обтяжуючими чи пом'якшуючими? А раптом — у складі злочинної групи, у спосіб, що свідчить про особливу жорстокість і цинізм звинувачених? Так нам цього не треба — звітність псує! А якщо без жартів?

— А якщо без жартів, то пора колоти підозрюваних.

— Ну, викликай і працюй.

— Стосовно «викликай» — думаю, краще взяти тепленькими, вдома, у звичній для них обстановці.

— Коли-небудь, Сирота, тебе самого твої підозрювані тепленьким вдома, у звичній для себе обстановці спровадять туди, де замість кави смолу п'ють. Але у великій кількості… Іди, краще, проспись, а вранці доповіси по формі. Будемо думати. І спробуй мені сьогодні ще кудись, крім власної хати, рипнутись!

Я пообіцяв, але зробив усе по-своєму. Коли двері за Старим зачинились, я дістав із сейфу пляшечку з нашатирним спиртом, а з шафи склянку. Налив води, накапав десять крапель нашатирю, заплющив очі і двома ковтками влив у