Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

дверей. Чи мені здається? Я пробую підвестись, але холод сковує моє тіло. Скрізь тихо. Шарудіння мені вчулося.

У камері неначе потеплішало. Але це обман відчуттів. Організм віддає тепло в повітря, різниця між температурами тіла і навколишнього повітря зменшується, і тому здається, ніби відчуваєш тепло. Це відчувають усі, хто замерзає. Значить, кінець…

Час минав, але свідомість більше не залишала мене, а відчуття тепла дедалі збільшувалось. Дивно! Я ніколи не замерзав, але був певен, що ті, хто замерзає, повинні почувати себе якось інакше. Щоб перевірити свої сумніви я спробував ворушити пальцями і, на свій подив, переконався, що вони ворушаться вільно, хоч незадовго перед цим я не міг зігнути їх. Я подивився на термометр.

П’ять вище нуля!

Температура підвищується! Я врятований, мій страх був даремний. Очевидно, містер Бейлі хотів тільки налякати мене.

Через кілька хвилин температура в камері піднялася до двадцяти градусів — звичайна температура в жилих приміщеннях підземного містечка. Я підвівся і почав розминати свої кінцівки. Пальці опухли і почервоніли. Але я відчував, як кров гаряче і сильно зігріває їх. Завдяки тому, що температура підвищувалася з такою ж рівномірністю, як і знижувалася, я нічого собі не відморозив.

Але що ж буде зі мною далі? Чи довго мене триматимуть в одиночному ув’язненні?

І ніби у відповідь на це запитання за дверима знову щось зашаруділо, і я почув: хтось відмикає камеру. Двері відчинились, увійшов Уільям і жестом запросив мене йти за ним.

Я вже не мав сумніву, що залишуся в живих, і бадьоро вийшов з камери. Уільям знову провів мене з кабінет містера Бейлі.

Цього разу Бейлі запросив мене сісти, а сам, підвівшись із-за стола, почав ходити по кабінету.

— Містер Калименко, — сказав він. — Ви цілком заслужили смертний вирок, і якщо залишилися в живих, то можете дякувати за це міс Енгельбрект…

Я здивовано поглянув на Бейлі.

— Я виніс вам смертний вирок, обравши для вас найлегший спосіб перейти в небуття. Я уже віддав наказ виконати вирок… Але нам бракує кваліфікованих працівників. Міс Елеонора не справляється… Ви були її помічником. І перш ніж закінчити з вашою справою, я вирішив запитати її, чи добре ви допомагаєте в її роботі. Вона не знала про те, що загрожує вам… Я просто попросив її дати відзив. Вона сказала, що ви чудовий працівник і незамінний помічник. Вона не погодилася, щоб я перевів вас на іншу посаду. І я змушений був… анулювати рішення. Ви помилувані! — закінчив дуже урочисто, чекаючи, мабуть, вияву подяки з мого боку.

Але я промовчав і тільки кивнув головою. Містер Бейлі криво посміхнувся.

— Міс Енгельбрект дуже гаряче… навіть надто гаряче доводила вашу корисність. Вона не знає про вашу втечу. Ви нічого не говорили їй?

— Нічого не говорив, — відповів я.

— Невдячний! І ви хотіли тікати… від неї!

— Тікати з неволі, з полону, — виправив я містера Бейлі.

— Але вона — її присутність, її товариство не стримувало вас?

— Я прошу не втручатися в мої особисті почуття і відношення, містер Бейлі, — сказав я сухо. — Вам, звичайно, немає до них ніякого діла.

— Ви так вважаєте? — запитав він. — Ні, містер Калименко, мені є дуже велике діло!

Я зрозумів думку містера Бейлі. Він, мабуть, хотів довідатися, чи не закохалися ми одне в одного, я і Елеонора. Ця любов скрасила б життя Елеонори, а мене прив’язала б до підземного містечка міцніше, ніж ланцюги. Я був настільки обурений цими розрахунками, що моєму почуттю до Елеонори, яке тільки починало зароджуватися, загрожувала велика небезпека. Бейлі був поганим психологом. Він, мабуть, не знав, що ніщо так не губить любов, як примус. А він навіть не намагався приховувати того, що готовий відіграти роль свата, щоб перетворити узи Гіменея на ланцюги, які прикують мене до його «фабрики».

— Ви пригадуєте, — говорив далі Бейлі, — я зажадав гід вас слова не тікати звідси, але не наполягав на тому, щоб ви дали це слово. Я не вірю в людську чесність і особливо не вірю… не хвилюйтесь! — не вірю в слово людини, дане за таких обставин, в яких перебуваєте ви. Як каже ваша російська приказка! «Як вовка не їж, тобто на годуй, а він все одно дивиться в ліс». І я вирішив: хай краще ви самі на ділі переконаєтесь, що втекти звідси не можна. Тоді ви заспокоїтесь і працюватимете. І ви переконались… Тепер ви наш… І я думаю, що у нас вам не буде дуже скучно, якщо у вас не… деревина замість серця.

Я підвівся з стільця. У мене був такий лиховісний вигляд, що містер Бейлі трохи відійшов од мене і сухо розсміявся.

— Ну, не сердьтеся, — промовив він трохи миролюбніше. — Я ж не сказав нічого образливого ні для вас, ні для міс Елеонори. Вона чудова дівчина і зробила б честь будь-якому мужчині. Ходімо зі мною. Тепер я можу показати вам багато такого, чого ви ще не бачили. Це вам буде корисно знати.

X. ПІДЗЕМНА ПОДОРОЖ

Містер Бейлі відчинив потайні двері і пройшов у сусідню кімнату. Я пішов за ним.

— До речі, — сказав містер Бейлі, — якщо цікавитесь, можете прочитати останнє повідомлення радіо. Вашу загибель уже оплакують. Ви потонули разом з Ніколою в Лені. Од вас залишився тільки мішок з інструментами. Все зроблено дуже чисто, містер «небіжчик».

Кажучи це, Бейлі підійшов до великої шафи і відчинив її. У шафі висіло кілька водолазних, як подумав я, костюмів. Містер Бейлі виправив мою помилку.

— Це не водолазні костюми. Це костюми, в яких можна було б гуляти в міжзоряному просторі, де панує цілковитий холод в двісті сімдесят три градуси.