Олег Костянтинович Романчук - Право на істину, Олег Костянтинович Романчук

не припустити, що й людське мислення може залишати у мікросвіті певний слід?..

— Чи не могли б ви привести якийсь образний приклад сказаному?

— Образніше? Ну що ж. Можна й образніше, — посміхнувся Професор. — Правда, не знаю, чи це мені вдасться уповні… Ось хоча б так: якщо до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то останнє можна сформулювати наступним чином: в будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідну. Треба лише навчитися відфільтрувати “шуми”, відкинути все зайве…

— І це вам вдалося!..

— Як бачите.

— Ще одне запитання: чому вас зацікавила саме статуя Венери Мілоської як об’єкт експерименту?

— Справа в тому, що це одна з найвідоміших, найзнаніших скульптур Древньої Еллади. Отож для реклами мого винаходу кращого об’єкта годі шукати. Мільйони людей у всьому світі захоплюються довершеністю форм Афродіти-Венери. І, погодьтеся, не в одного із поцінувачів прекрасного виникало питання: як невідомий скульптор вирізьбив руки міфічної богині? Тепер дещо прояснилось…

— І не лише з нею, — докинув Журналіст.

— І не лише з нею, — погодився Професор. — В епоху античності жінка-філософ була явищем дивовижним, і на нього дивилися, як на непорозуміння. Але в круговерті історії, зокрема в історії античної філософії, майже завжди згадується ім’я незвичайної жінки-математика, жінки-філософа. Тільки розрізнені спогади сучасників давали досі деяке уявлення про трагічну долю Гіпатії Александрійської, її творчість. І вже навіть те, що Гіпатія відома як коментатор праць Діофанта — знаменитого математика, однієї з найважчих загадок в історії науки, робить честь цій жінці, котра самовідданим служінням ідеалу науки навіки увійшла в історію людства.

— Я цього не знав, — признався Журналіст. — Але, знаєте, до всього сказаного бракує ще невеличкої “ізюминки”.

— Знайдену на острові Мелос у 1820 році скульптуру, яка була куплена французьким послом в Александрії і подарована Людовікові XVIII, спеціалісти схильні вважати компіляцією з оригіналу, зроблену в 150–125 роках до нашої ери. Мені ж чомусь здається, що Гіпатія має якесь відношення до цієї скульптури. Гадаю, що наступні досліди остаточно прояснять долю Венери Мілоської.

ФІАСКО ПАНА ТРОЛЯ

Одного разу Троль зійшов зі сторінок казки і після карколомних пригод потрапив до невеличкого містечка на березі відомої річки…

Ви ж пам’ятаєте: “Жив собі один лихий Троль. Він був лютий-прелютий, це був сам чорт!” Так, так, — це той самий Троль із “Снігової королеви”. Він уже давно не був серед людей, принаймні з того часу, коли Г.К.Андерсен розповів нам історію про криве дзеркало, про хлопчика Кая і дівчинку Герду, про те, як…

А втім, не переказуватимемо цієї вельми повчальної казки. Нагадаємо тільки її початок.

Лихий Троль, як ви знаєте, зробив дуже дивне дзеркало, в якому все добре і прекрасне зменшувалось, а все погане і огидне впадало в око, від чого здавалося ще гіршим. Учні цього чорта разом з дивовижним дзеркалом гасали по всіх усюдах, рекламуючи його творіння. Та якби тільки це! Бешкетникам заманулося полетіти на небо і звідти поглузувати над усім земним. Проте коли вони летіли, дзеркало затремтіло від страху, чорти не втримали його і випустили. Впало воно і розбилось, як твердив казкар, на тисячу мільйонів і ще більше скалок. Багато хто зробив з них шиби у вікнах, скельця для окулярів тощо. Біда в тому, що потворні властивості дзеркала збереглися в скалках, а найдрібніші шматочки попадали в людські очі та серця. Люди ставали лихими, як сам Троль.

Відтоді минуло багато-багато років. У світі майже не лишилося тих, хто носив у собі скалки жахливого дзеркала. І все-таки дехто все ще користувався окулярами, зробленими з тих скалок. Декому вони дістались у спадок, дехто носив, аби чимось вирізнятися серед інших. Чимало людей, переважно багатих, мешкало у старовинних будинках і замках з тролевими вікнами і з них дивилися на довколишній світ. Траплялися й такі, які не мали уламків дзеркала, проте, щоб жити краще, у всьому погоджувалися з багатими. Тепер ви розумієте, чому на світі стільки знедолених? Ті, хто дивився на все крізь ці дзеркала, вважали, що так і має бути. “Поділяй і владарюй!” — був їхній девіз.

Але не скрізь його визнавали, і тому Троль страшенно лютував. Тролеві подобалися чвари, війни. От він і надумав податися до правителів країн, де готувалися плани воєн, загарбання чужих територій, — хотілося допомогти їм. І він зійшов зі сторінок книжки, щоб…

Та не забігатимемо наперед. “Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, то знатимемо набагато більше, ніж зараз”, — застерігав усіх нетерплячих славнозвісний казкар.

* * *

Отож Троль ішов вуличкою містечка і роззирався довкола. Документи у нього були справні. Мав солідні рекомендації (чого-чого, а цього добра він міг виготовити скільки завгодно — на те існувала справжня чортяча школа). Ніхто з перехожих не відрізнив би його від середнього статистичного бюргера. Такий собі чолов’яга років під сорок, підтягнутий, сухорлявий, хіба що трохи елегантніший за інших. Але то був Троль — мастак на всілякі капості (він же мав ступінь магістра чортячих наук!).

Діяв Троль значно обачніше, ніж кілька століть тому, коли дозволив учням погратися дзеркалом. Він хотів запропонувати проект нового надкривого дзеркала одному з військово-промислових комплексів, яких в останні роки розвелось, немов поганок після дощу.

У містечку, куди прибув Троль, осторонь від гамірних бетонованих вулиць і магістралей містилася штаб-квартира “Компані індустрі”. На кожного її співробітника у Троля було досьє, і він не сумнівався в успіху задуманого.

Генеральний директор компанії не мав уламка тролевого дзеркала, однак від тих, хто його мав, не відрізнявся, бо страшенно любив гроші. Він саме збирався їхати на обід, коли в його кабінет зайшов досить елегантний незнайомий чоловік. Нога директора автоматично натиснула дзвінок.

— Не трудіться, — мовив елегантний тип. — Систему сигналізації я вимкнув.

— Хто ви і що вам потрібно? — обличчя директора стало червоне, мов буряк.