Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

— І не кажи… — відповів я і в задумі про нашу нещасливу долю кóпнув ногою, притрушуючи пилюкою слід від свого плювка.

Шуля трохи помовчав і дістав із-за вуха цигарку. Деякий час покрутив її у руках, зітхнув і, видобувши з кишені сірники, підпалив. У повітрі запахло тліючим сіном.

— Це що в тебе? «Косяк»? — запитав я.

— Угу, — кивнув Шуля.

— А де… — почав був я.

Він невиразно хитнув головою та скривився. Я зрозумів, що ліпше не питати.

— Будеш? — Шуля простягнув мені цигарку.

— Давай, — згодився я. Затягнувся і знову віддав Шулі. Ми мовчки по черзі курили. Шуля після останньої затяжки двома пальцями пожбурив «козячу ніжку» в кущі й відкинувся спиною на порепану стінку. Заплющив очі — відлетів кудись, мабуть, у ту нірвану, на яку нам натякала Сигізмунда. Я сидів поряд, обхопивши руками коліна. Мене Шулина «трава» не брала. Потім я задер голову і задивився у глибоке літнє небо. Воно було безтурботним і байдужим. Там, у блакитній вишині, кружляли птахи.

Як мені хотілося, щоб мені було все по барабану, як ото Шулі зараз! Або… перетворитися на птаха. Мати крила і ширяти серед хмар, ловлячи потоки повітря.

Раптом я почув якесь шурхотіння. Обернув голову. Зелені кущі заворушилися, і з них виліз білий пухнастий котяра. Він зверхньо подивився на мене великими жовтими очима і, гордовито пройшовши поруч, всівся у затінку. Кіт був спокійним, як дзен-буддист із оповідок СС.

— Привіт! Ну, і як тебе звуть? — запитав я і, зірвавши травинку, почав її гризти. Вона здавалася після викуреного «косяку» нудотно-солодкуватою на смак.

Кіт тим часом, кинувши на мене сповнений гідності погляд, заходився вилизуватися. Він узявся до цієї справи так ретельно, неначе нічого важливішого в його житті не було. Може, й справді не було?

Я знову задер голову до неба. У вишині безжурно та велично линув якийсь птах, розпроставши чималі крила. Мені нестерпно закортіло на волю, аж у грудях стиснуло.

— Ну, і що ж мені робити? — я в серцях відкинув травинку і обернувся до кота: — Може, хоч ти скажеш?

Кіт відірвався від свого поважного заняття, подивився мені в очі й відказав:

«Шукати мудрість зовні себе — верх дурості».

— Гм… — я почухав потилицю. — Ну, може, хоч порадиш щось?

«На Шляху немає ходжених стежок. Той, хто ним йде, самотній і в небезпеці», — відповів він і, піднявши задню лапу, почав незворушно вилизувати собі яйця.

— Ти з ким розмовляєш? — штовхнув мене Шуля.

— З котом, — відповів я.

— З котом? — вилупився на мене Шуля. — З яким котом?

— З дзен-буддистським… — сказав я і здивовано вирячився туди, де секунду тому був кіт. Котяра неначе розчинився в повітрі — під кущем лишилися лише веселі танцюючі цяточки від сонячного світла, що просіювалося через листя.

— Привид… — за деякий час тупо констатував я.

Шуля спочатку зареготав:

— А казав, трава не бере!

Потім несподівано замовк і серйозно глянув на мене:

— Не подобається мені цей твій привид… — скрушно хитнув головою і стишив голос. — Погана це прикмета… От моїй тітці колись теж кішка в хаті примарилася, так після цього вона була ногу собі зламала… А потім її ще сусідка зверху затопила, бо вона померла…

— Хто помер? Тітка?

— Сусідка… Стара була… — пояснив Шуля і, схвильовано ковтнувши слину додав: — Взагалі-то привиди ввижаються перед якимись змінами… чи подіями…

Події не забарилися. Не минуло й хвилини, як вони постали перед нами у вигляді Миші, яка невідомо як рознюхала нашу схованку і встромила до неї свій цікавий писок.

— Ой! Я попередити! — кліпнула вона очиськами і затараторила: — За вами слідкують. Вшивайтеся звідси швидше, я посторожу.

— Ич, яка добра, — буркнув Шуля, — сама ж, либонь, і слідкувала, зміюка…

Коли Мишина мармиза зникла за кущами, ми почули голос Сірого:

— Ну, і хто там ховається? Пусти!

Шуля виліз першим. І Чапля, відштовхнувши Мишу, задоволено залементував:

— Ага! Недодєлок! Піймався! Чого це ти в кущах ховався? — а побачивши ще й мене, єхидно провадив: — Ага! І ти тут! Чим це ви там удвох займалися?

Шуля, не довго думаючи, з усього маху заїхав Чаплі в пику. Чапля вчепився у Шулю й отримав іще декілька добрячих стусанів. Навіть зранена рука та дещо заторможена Шулина реакція не дали Сірому переваги. Шуля був вищим, та й техніка тренувань давала про себе знати. І якби не підоспів Тарапата, що якимось дивом пробігав поряд, був би Чаплі повний нокаут.

Тарапата швидко відтягнув Чаплю вбік. Сірий, важко дихаючи, тримався однією рукою за розбитий ніс, а другою ще намагався дістати Шулю. І злостиво сичав:

— Недодєлок! Я тобі ще покажу!

Шуля, теж розпашілий від бійки, не втримався і плюнув довгоносику в пику.

— Ну, обранці долі, це ви вже зовсім… — вилупився на Шулю Тарапата. — Вас що — всіх гамузом до Зарніка доправити?

Чапля після цих слів одразу якось скис і перестав пручатися. Тарапата відпустив його і, двома пальцями витягши з кишені носовика, тицьнув його в лице довгоносику:

— На! Витри носа! — і гидливо скривившись, вів далі: — І я б радив тобі не розпатякувати про те, що сталося. Особливо про те, хто тебе побив…

Він поправив на носі окуляри і, видобувши з кишені пачку цигарок, дістав одну, підпалив і затягнувся. А потім, обвівши поглядом нашу застиглу компанію, запитав:

— Ну що? Вгомонилися? — і недбалим рухом метельнув долонею: — А тепер киш звідціля. Всі. Крім…

Тарапата тицьнув у мене