Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Це вигадка дешевих психологів. Чому ж ви не подивилися на нього?

— Не можна дивитись у вічі п'яним. Тоді вони підсідають і дихають тобі в обличчя.

— І то правда. — Крамлі дозволив собі виказати ледь помітну цікавість. Потім дістав з кишені кисет та цигарковий папір і взявся скручувати цигарку, зумисне уникаючи мого погляду. — Що далі?

— Якби ви почули його голос… Ви б одразу повірили, якби почули. Боже мій, то був справжній дух Гамлетового батька, що волав із могили: «Не забувай мене!» Навіть більше: «Подивись на мене, впізнай мене, заарештуй мене!»

Крамлі запалив цигарку й поглянув на мене крізь хмарку диму.

— Той голос за кілька секунд зістарив мене на десять років, — сказав я. — Ще ніколи в житті я не усвідомлював так гостро, що маю чуття.

— Кожна людина на цьому світі має чуття. — Крамлі розглядав свою цигарку, так наче не міг вирішити, смакує вона йому чи ні. — Кожна бабуся складає якісь пісеньки й, хильнувши пива, нудно мугикає їх, аж поки тобі урветься терпець і закортить вибити із старої карги все те хмільне зілля. Піснярі, поети, детективи-аматори, кожен клятий дурень вважає, що він осягнув геть усе. Знаєте, кого ви мені нагадуєте, синку? Оту юрбу ідіотів, що бігли за Александром Попом,[11] вимахуючи своїми поемами, романами та нарисами й благаючи поради, аж доки Поп знавіснів од люті й написав «Трактат про критику».

— Ви знаєте Александра Попа?

Крамлі тяжко зітхнув, кинув на землю цигарку й наступив на неї.

— Ви гадаєте, всі детективи — тупі служаки, глухі до будь-чого іншого? Атож, знаю, уявіть собі. Я читав Попа вночі під простиралом, щоб мої домашні не подумали, ніби я зсунувся з глузду. Ну, а тепер дайте мені пройти.

— Ви вважаєте, що все це ні до чого! — вигукнув я. — І навіть не спробуєте врятувати того старого бідолаху?.. — Почувши власні слова, я спаленів від сорому. — Тобто, я хотів сказати…

— Я зрозумів, що ви хотіли сказати, — терпляче промовив Крамлі.

Він повів довгим поглядом по вулиці, так наче осягнув усю дорогу до мого помешкання й побачив там і письмовий стіл, і друкарську машинку на ньому.

— Ви затялися на доброму ділі, чи так вам здається. От і порете гарячку. Вам хочеться знову сісти вночі у великий червоний трамвай, запопасти того п'янюгу й віддати на розправу. Та коли ви й сядете в той трамвай, його там не буде, а як і буде, то не він, зовсім не той чоловік, або ж ви його не впізнаєте. І все, що ви маєте на сьогодні, це збиті до крові нігті на руках, бо ви без угаву клацаєте на машинці, і виходить чудово, як каже Хемінгуей, і ота ваша хвалена інтуїція чимдуж ворушить своїми довгими вусиками-антенами, чутливими як ні в кого. Тільки я на цих штучках-дрючках далеко не заїду!

І він пішов від мене до протилежних дверцят своєї машини, достоту як учора, коли я зазнав катастрофи.

— Ні, ви не смієте! — зарепетував я. — Не робіть так знову! Та знаєте, хто ви є? Ви просто заздрісник!

Голова Крамлі мало не зірвалася з в'язів. Він круто повернувся.

— Хто я?

Я був майже певен, що побачив, як рука його шарпнулася до пістолета. Та пістолета на місці не було.

— І… і… і… — белькотав я. — І ви… ви ніколи нічого не зробите!

Моє зухвальство дійняло його до живого. Крамлі крутнув головою і втупився в мене поверх машини.

— Чого не зроблю? — запитав він.

— Хоч би чого хотіли. Ви!.. нічого!.. не!.. зробите!

Я випалив усе до останнього слова і вражено замовк. Не міг навіть пригадати, щоб коли-небудь кричав так на когось. У школі я був узірцевим слиньком. Щоразу як котрась учителька починала гримати, я аж скулювався. А тепер…

— Якщо не навчитеся… — додав я, затинаючись і відчуваючи, як пашить моє обличчя, — е-е… прислухатися до серця, а не до розуму.

— Норман Роквелл, «Філософські поради заблудним детективам». — Крамлі сперся на машину, наче то була його єдина в світі опора. Він пирснув сміхом, тоді затулив рота долонею і глухо промовив: — Говоріть далі.

— Ви ж не хочете мене слухати.

— Синку, я вже й забув, коли сміявся.

Вуста мої міцно зімкнулись. Я заплющив очі.

— Ну ж бо, — сказав Крамлі, трохи лагідніше.

— Все дуже просто, — почав я поволі, — я давно дійшов висновку, що чим більше думаю, тим гірше виходить написане. Всі гадають, ніби треба думати й думати. Ну, а я все те перечуваю і записую, знов перечуваю і знов записую, а вже потім, у кінці дня, обмірковую. Час думати настає згодом.

В очах Крамлі засвітилися вогники цікавості. Він нахилив голову в один бік і поглянув на мене, тоді нахилив голову в другий бік — наче мавпа в зоопарку, яка дивиться з-за грат і міркує собі: що то в біса за почвара там стоїть?

Потім, не сказавши й слова, не засміявшись і навіть не посміхнувшись, він просто сів за кермо машини, спокійно ввімкнув мотор, легенько натиснув на газ і помалу-помалу рушив.

Проїхавши метрів двадцять, він загальмував, якусь хвилю подумав, тоді дав задній хід, визирнув з віконця й гукнув до мене:

— Бога ради! Докази! Хай вам чорт! Докази!

На це я так рвучко висмикнув з кишені праву руку, що мало не порвав куртку.

Потім простяг до нього кулак і розтиснув тремтливі пальці.

— Ось! — мовив я. — Ви знаєте, що це таке? Ні. А я знаю? Так. Чи знаю я, хто той старий? Так. А ви знаєте, як його звали? Ні!

Крамлі поклав голову на згорнені на кермі руки