Іван Керницький - Король стрільців

що я вам гроші краду?! Я? Я, Собенко?! Я с… свищу на вашу кооперативу, на ваші гроші, на вашого справника і шлюс! Як вам не в лад — то моє у… у… ушанованє!.. Страх! Гонор мені великий — справник! Я мо… мо-можу на такий гонор…

Бачить Павлюк, що пан справник п’яненький — дав спокій. Але на другий раз — повторилося то саме, на третий — також… І аж тоді, як з Повітового союзу приїхав інструктор, як збештав управу за те, що до Союзу тільки тоді забігає, як треба на кредит узяти, а жидам готівкою платить, Собенко хоч-не-хоч рішився загостити до Союзу. Так що ж? Тут вже «збоку» годі що зарвати!.. Але на яку параду торчить християнинові маківка на шиї? На те, щоби вмів собі зарадити при лихій годині. О! Справник Собенко знав, як собі порадити!.. Поїхав раз по товар — «десь поділася» сіль з мішка, поїхав другий — нафта «повитікала» з бочки, поїхав третий — кава «розсипалася»… Сень Свистун бачив те все, але мовчав. Назбиралося в крамниці пару сот яєць.

— Здалося би відставити до Союзу — натякає Сень.

— Е, на яку мару з такою дурницею по Союзах волочитися, — каже Хома. — Моя, во, стара їде завтра з набілом до міста, то й візьме тих пару покладків…

Свята правда! Хомова стара була в місті! Навіть тих пару покладків продала! Але грошей за ці покладки ніхто ніколи не побачив. Десь поділися.

Згадали ми про Хомову жінку. Фільозоф була баба! Дібралися з паном справником, як дві краплі роси. Прийде вона, бувало, до кооперативи, нагорне цілий подолок всякого краму та й:

— Запиши там, Сенуню, ая. Старий заплатить, ая…

За тиждень-два крамар тиць Хомі книжку під ніс:

— Пане справник, щось ви тут теє…

— А тобі що? Палиться?! Маєш час, я зі села не втікаю!

А сам всадиться на прилавок, нагорне з перескринка повні жмені грошей і до кишені. Змішає їх зі своїми власними, бо, мовляв, це не собаки — не погризуться.

— Як же так? — питає крамар. — Ні денний торг ще не замкнений, ні касієр не знає, скільки було грошей, а ви вже й сховали…

— Но, ти мене не вчи! Я знаю, що роблю! Що там касієр!.. Ну, що касієр? Касієр — є касієр, а мені треба грошей на товар, і шлюс!..

Так воно було на перший місяць, так воно було на другий. Вже й по селі почали скрізь говорити, що Хома Собенко щось забагато кооперативу «відтяжує».

Зразу Сень Свистун, «рекрут» у кооперативному діловодстві, глядів на ці штудерні маніпуляції і мовчав. Воно ж і начальство якесь, і перший господар у селі — як же тут рекурсувати?.. Та смілива й чесна вдача колишнього вояки не могла стерпіти такого циганства. Раз якось перестрів Сень голову Павлюка та й каже:

— Зле, пане голово! Робіть, що знаєте: або я тікаю з крамниці, або шукайте іншого справника! — І розповів все, що знав сам, і що чув від людей про справникування Хоми Собенка.

Голова почухався в голову, бо ж воно… гм… справа трохи делікатна… Для більшої відваги та для скріплення важливости хвилини нарядив Павлюк нову шапку, закликав містоголову Коцюбу, і оба разом потюпали на «авдієнцію» до Собенка.

Пан справник розвалився саме за скринею і завзято періщив гарячу бульбу, политу шкварками, та дудлив раз у раз зі здоровенного горшка квасне молоко. Сопів притім і стогнав, як на муках.

— Дай Боже добрий вечір.

— Дай Боже здоровля.

— Час на обід…

— Просимо й вас.

— Гм… кхм… — почав Павлюк і закашлявся. — Воно… гм… як то кажуть… щось ви там, пане справник, трохи наборгували в кооперативі…

— Е, та то нічо не є! Смійтеся з того. Тих кілька ґрошів… Я віддам, в мене не пропаде!

— Це навіть лихий приклад для других, що…

— Аво! Ви мені говорите! Та ж я сам це розумію…

— Друга річ, то… борони Боже! Я вам нічого не закидаю… але ви не повинні брати з ляди грошей перед замкненням торгу…

— Аво! Чи ж я дитина?.. Та як?!

— …а також на свої власні потреби…

— Гей, люди! Чи мені аж тре кооперативних грошей! Я маю свої!..

— Маєте свої, це правда, але й на чужі у вас апетит несогірший, — перебив нетерпеливий Коцюба.

— Що?! Ви мене злодієм називаєте?! Ви виділи?! Маєте свідків?! — заверещав Собенко й почервонів, як когутячий гребінь.

— Не треба й свідків! Вже ціле село знає, що ви обкрадаєте кооперативу на всі боки! — крикнув й собі запальчивий містоголова.

— Я краду?! Я краду?! Брешеш, пся кров собача!.. Я знаю, хто вас під’юдив на мене: той мурґа поломаний, що сидить у крамниці! Але я його навчу! Я йому покажу! Я йому!.. — і осатанілий Хома зірвався з лави, хватив палюгу в руки і, як опарений, вилетів з хати.

Це було вечором. В кооперативі зібралося чимало народу, старших і молодших. Дехто купує, дехто балакає, — як звичайно в склепі. Коли неждано з лоскотом відчинилися двері і досередини, як куля, влетів роз’юшений Собенко. З ніким не витається, не здіймає шапки, тільки просто садить до Сенька.

— Ти, діду вушивий! Ти, кривуло! Ти, каліко поломана! Ти мене злодієм називаєш, га?! Ти знаєш, що я є? Я господар, шляк би тебе ясний гримнув, чуєш?! Я тебе до криміналу впакую; ти так будеш диндати ногами,