Іван Керницький - Король стрільців

Почали. Перевертають все догори дном, важать, рахують, записують, аж Сенькові голова ходором ходить. Руки йому дрижать, коли бере яку річ. Кожну коробку сірників кладе легенько, мов цінність яку велику.

Нарешті скінчили.

— Ой, синку! Щось ти тут забагато «відтяжував»… Товару не стає… Круто буде з тобою! — каже кругленький кооператор і моргає до голови та книговодця.

І всі три потюпали собі на обід…. А нашого Сенька начеб куля з «міненверфа» луснула! Ого! Попався…

От докрамарювався! І звідкіля це прокляте манко взялося?! Я ж ні сотика не змарнував, найменшої річі й пальцем не тикнув!.. Доленько бідна! Як же я тепер людям на очі покажуся?.. І чи повірите?.. 60-процентовий інвалід УГА Сень Свистун, колишній скорострільчик, що п’ять літ воював без впину, що боровся на трьох фронтах, що був три рази ранений, два полонений, а сім разів присипаний землею, цей відважний цісарський фрайтер Куріня Сталевої сотні, Станиславівської бригади десятник, що зі своїм «Максимком» і самого чорта не боявся, — він заплакав тепер, як мала дитина над «проклятим манком»!.. Похилився над лядою і великими, як бохонці хліба, п’ястуками втирав заплакане обличчя, а сльози, як горох, капали у відчинену скриньку з цвяхами…

Зараз у неділю скликали Загальні збори. Довго міркував Сень, що йому робити… Йти чи не йти?.. А потім — рішився.

— Чи я трус, або маркірант з запілля? Піду! Що буде, то буде!

Взяв новий однострій, стрілецьку шапку, для більшої торжествености навіть протезу нову заложив, бо стара скрипіла, мов рік не мащене колесо, і пішов.

Збори саме починалися. Народу — як бджіл в улию. За столом — управа, Надзірна рада, якісь делегати з міста, та Сень Свистун дивився на все те, мов крізь мряку. Він стояв біля дверей і ждав страшного суду!.. Раз у раз хтось читав, хтось балакав, хтось підносив пальці вгору, інший знов роззявив рот та й кивав головою, мов кінь у гарячу днину, та Сень мов не чув того й не бачив. Збудив його з отупіння лункий голос бувшого четаря Гарасимяка, що гомонів, як архангельська сурма:

— … а крамареві, за совісну працю і точне сповнювання обов’язків Загальні збори складають отсим щиру подяку і похвалу…

Більш не тямив нічого. До нього говорили, простягали руки, та йому бушувала в голові лиш одна думка:

— От бісові «директори»! Надули мене, йолупа останнього, надули!..

Аж тоді, як Гарасимяк два чи три рази запитав його, чи годиться крамарювати на другий рік, інвалід УГА Сень Свистун випрямився на позір і різко зарапортував:

— Так єсть, голошу слухняно Світлі Збори!..

Почалось воно з того, як справником у кооперативі став багатій Собенко. Вибрали його таки зараз в першому році Сенькового крамарювання. Вибрали тому, що наразі кращого годі було знайти. Книговодця й касієра якось скоренько розшукали, а зі справником трудновато приходилося. Воно — річ ясна: книговодцеві зразу нема що книжкувати, касієрові знову нема що рахувати, а справникові хоч би, скажім, сьогодні — запрягай коні, їдь до міста, купуй товар, а воно… гм… кажім, не кажім — все коштує… І кінь, і статок, і день пропав — ба!.. Радять наші оснувателі, та й радять, намовляють, заохочують, один другого підштовхує — ніхто не спішиться. Аж тут з передньої лави бурчить Хома Собенко:

— Та я вже би був тим справником, ци як там… Що ж, — каже, — щоби був, то най буде.

Ніяково людині відмовляти. Та ж то багач, сорок п’ять морґа з долиною, чотири коні, сім корів, всі будинки під бляхою, що багач — то не копиця сіна!.. Вибрали.

Став Хома справникувати. Зараз другої днини взяв палицю в руки, надув пику і суне до крамниці. Всадився за ляду та й до Сенька:

— Я тут тепер справник, зрозумів? — й луснув себе п’ястуком в груди, аж задудніло.

Сень Свистун, з якого саме тепер витікав десятий піт над нещасним лядовим дневником, випрямився по свому, хоч по правді не знав ще добре, що це слово «справник» означає… Та як побачив, що то не хто-будь, а самий Собенко став справником, відразу зміркував, що воно мусить означати якесь начальство, бо ж такий багатир надурно ним не хвалився би. Тим часом «начальство» покрутилося за лядою, нагримало на крамаря, мовляв, «У тій вашій курперативі ніц нема», взяло даром пачку паперців та й пішло. І хоч як сьогодні сердився пан справник, що в склепі ніц нема, то завтра він не подумав про те, щоби товар спровадити. Аж за тиждень, як намолотив собі фіру пшениці на продаж, тоді «за одним заходом» поїхав до міста. Наперед продав збіжжя, потім заїхав на шинк, кропнув собі п’ять «шнапсів» загалом, а тоді — гайда до кооперативної праці. В Боруха купив соли, рижу тощо, дістав три фунти цукру «збоку», у Фішера купив цвяхів, підківок та іншого теремешля, дістав торбу ухналів також збоку, а в Шварца накупив цукорків, дістав чоколядку, як праник, — і вйо додому. Заїхав під кооперативу:

— Пррру, каштан! Гей, вилази там один з другим. Собенко товар привіз!

— Гарно, гарно. А де ж фактура? — питає голова Павлюк.

— Що-о-о? Фа… фактура? Яка фактура? Н… на хоробу вам тяжку фактур? Маєте товар!..

— А чому ж ви в Союзі не купували?..

— Е, що там Союз. Я сам знаю, де купувати! На то я с… справник, так чи ні?

— Та добре, добре. Тільки тепер ми не знаємо, чи ви всі гроші видали, чи, може, вам що лишилося…

— А… або що? Може га… гадаєте,