Григорій Бабенко - Люди з Червоної скелі

рано додому, бо в таку погоду легко можна було заблудити в лісі. Зерноїди, навпаки, скористуються з такої негоди й нападуть на скелю, бо вони йшли річкою, а річка обов’язково доведе їх до скелі.

Стало темнішати. Один по одному верталися зморені мисливці. Всі вони з запалом починали розказувати про полювання й про те, як блукали в лісі; але запал цей раптом згасав, коли їм оповідали про те, що бачив Каї-Наї. Нарешті, коли стало зовсім темно, всі мисливці зібралися в чаклуновій печері на нараду, а на піщаному березі перед порогами, куди мусіли вийти з річки зерноїди, поставили вартових. Каї-Наї теж пробрався за дорослими в печеру чаклуна й притаївся в темному куточку.

Чоловіки сиділи коло невеличкого багаття, що освітлювало стіни печери й кидало полохливе світло на обличчя мисливців. Тільки тепер Каї-Наї придивився до стін печери. Усюди по стінах якийсь невідомий митець понамальовував різні сцени з мисливського життя. Ось тур, нахиливши волохату голову, риє ратицями землю, а в боці у нього стирчить спис… Ось біжить олень, закинувши роги на спину, а його наздоганяв швидка стріла мисливця. І чудно й страшно від цих малюнків стало Каї-Наї… При поганенькім, що ледве блищало, світлі багаття йому видавалися живими ці дивні Звірячі постаті.

Першим говорив Ману; він підвівся на весь свій великий зріст, і тінь його, підіймаючись до склепіння печери, упала й затемнила малюнок тура, на який дивився Каї-Наї. Говорячи, Ману похитувався туди й сюди, а рогата голова тура то виглядала з-за плечей, то знову ховалася в його величезній тіні.

— Я не боюся зерноїдів, — казав Ману. — Я розтрощу голову чоловікові з рудою бородою, якого я спіймав, а проґавив Мабора… Ми переб’ємо їх на скелі й не віддамо їм жінок…

— Але зерноїдів занадто багато… У них стільки бійців, скільки нас усіх: чоловіків, жінок і дітей…

— Хто це казав? — спитав Ману.

— Це казав хлопець Каї-Наї, який бачив їх на льоду, на річці…

— Це йому здалося з переляку!

Тоді заговорив ватажок племени, батько Мабори.

— Хлопець каже правду… І Мабора казав, що чув багато голосів з річки. Не даром же хвалився полонений перебити нас… І мати Каї-Наї теж казала Маборі: «Їх багато»…

— Засядемо на площадці: будемо бити їх, коли вони лізтимуть до нас…

— Заховаємось у печерах. Вони можуть лізти у печері тільки по одному, і переб’ємо їх! — сказав якийсь молодий мисливець.

Всі засміялися.

— Це дурниця, — відповів ватажок, — вони викурять нас димом з печер, як лисиць…

Довго говорили чоловіки, і всі поради виходили на кепське: треба було битися з ворогом, а ворога було втроє більше за всіх дорослих мешканців скелі.

Один чаклун сидів мовчки, схиливши голову, і наче спав. Товсте черево, що він встиг уже викохати після голоду, тряслося в нього на колінах від кожного подиху. Нарешті він розплющив очі, скинув мутними очима на мисливців, позіхнув і сказав:

— Ви знову забули, що в вас є я — великий чаклун племени орла! Ви всі сміливі люди, але зерноїди переб’ють вас і заберуть жінок. Тільки я — він гордовито випроставсь — тільки я, великий чаклун, можу врятувати плем’я!

Страшний був у цю хвилину чаклун. Він тряс головою: настовбурчені сиві патли піднялися на голові, очі палали, відбиваючи полум’я багаття. Голос його, дужий і хрипкий, залунав під склепінням печери.

— Тотеме! — звернувся він до орла, що недвижно сидів у клітці і згорда дивився на мисливців. — Тотеме! Це ти навчив мене, старого, як у смертельну годину врятувати плем’я…

Орел розгорнув крила й змахнув ними. Лютий клекіт орлячий луною відбивсь у склепінні печери.

Чаклун упав навколюшки перед тотемом, а за ним попадали і всі мисливці. Каї-Наї, тремтячи від жаху, як несамовитий, вискочив з печери. Сніг уже не йшов, наче небо витрусило його до останку, небо було зоряне, і ліс, і річка блищали під ясним світлом місяця. Було досить холодно. На скелю, засапавшись від швидкого бігу, злізли три вартових, що стояли коло річки.

— Ідуть! — крикнув один із них, ускочивши в печеру.

— Скільки їх? — запитав ватажок.

— У мене й у них, — показав він на своїх товаришів, не вистачило пальців на руках і ногах, щоб перелічити їх!..

Всі дивились на чаклуна. Тільки він міг врятувати плем’я. Тотем показав йому путь до порятунку.

— Діти мої, — сказав чаклун, — беріть усе, що є в печерах, і йдіть за мною…

Коли все плем’я збилося у чаклуновій печері, він спитав:

— Чи всі тут?

— Всі! — відповіли мешканці скелі.

Чаклун пішов у куток, де стояла клітка з орлом, переставив її на інше місце і, взявши в руки списа, Засунув його в щілину, що була в стінці. Працюючи списом, як підоймою, він звалив великого каменя, що щільно затуляв якусь дірку, і сказав:

— Сюди, діти мої!

Потім узяв клітку з орлом і просунув її в дірку. Жінки, діти й мисливці один по одному залазили в дірку, і згодом в печері зостався один чаклун. Він узяв тоненький, але кріпкий ремінь, підперезав, як поясом, камінь, що досі затуляв дірку, і теж поліз за всіма. Потім мисливці, потягнувши за обидва кінці ремінь, притягли до дірки каменюку й знову затулили нею дірку, а ремінь з великим напруженням витягли за один кінець.

Плем’я опинилося у великій залі. Десь у кутку залі дзюрчав струмок і невеличким водоспадом губився у щілині. За цією залею йшли коридори, а потім друга й третя залі і здавалося, що кінця й краю не буде цим залям