Григорій Бабенко - Люди з Червоної скелі

б Каї-Наї не зворушив його й не підкинув хмизу. Він стягнув вовчу шкіру з якогось хлопця, що спав коло багаття, накрився нею й заснув так міцно, як не спав ще ніколи.

Другого дня мисливцям пощастило забити трьох зубрів і двох оленів. Усе плем’я зраділо, коли великі куски м яса зашкварчали на рожнах над багаттями. Мисливці не ходили на полювання, поки не з їли м’яса до маслаків. Всі чоловіки й чаклун з ними не мали й трохи сумніву в тому, що дичина з явилася від їхнього ворожіння й танців у звірячих шкірах.

Але після цього щасливого полювання дичина знову зникла з лісу навколо червоної скелі і голод настав серед племени орла. Даремно, одягаючи то оленячі, то зуброві шкіри, тупотіли чоловіки в чаклуновій печері: дичина зникла і тільки вовки, також голодні, як і люди, вили під скелею.

Мисливці усе далі й далі заходили від скелі, шукаючи звіра, і майже завжди знесилені поверталися додому з порожніми руками.

Сум обгорнув мешканців скелі. Вони, худі й знесилені, лежали в печерах і ссали та жували старі смердючі звірячі шкіри. Згодом почала хворіти і вмирати дітвора. Ще сумніше стало в печерах.

Тоді чаклун, який майже щодня балакав з тотемом, що якимсь чудом животів ще у своїй клітці, сказав ватагові племени:

— Тотем гніваються. Плем’я гине з голоду… Дітвора вмирає… У нас занадто багато старих жінок… Кожна з них їсть, як дужий мисливець, а корнети з них ніякої.

Ватаг зразу зрозумів, про що балакаю чаклун. Йому й самому приходила в голову ця думка, але він сказав:

— Треба порадитися з мисливцями…

Коли ватаг на нараді сказав, що чаклун радить перебити і з’їсти старих жінок, всі мисливці зраділи й погодились з цим.

Того ж дня вбили й із’їли п’ять старих жінок; серед них була й мати Мабори, жінка ватага… Плем’я бенкетувало всю ніч. І Каї-Наї їв людське м’ясо і воно йому, голодному, здалося солодким і смачним.

Коли переїли жінок, настала черга дідів. Але не кожний з них віддавав даром свою життя: деякі з них сміливо й одчайдушно захищали себе й боролися з убивцями, коли ті сокирами трощили їм голови.

Деякі з них тікали в ліс і ховалися там, але по слідах їхніх, як на полюванні, йшли невблаганні й жорстокі переслідники, і всі вони падали під стрілами ударами списів.

Невеселі то були часи і, коли вони нарешті минулися, й мисливці знову стали натрапляти на дичину ніхто з мешканців скелі не згадував про них, а Каї-Наї все це здавалось далеким, страшним сном…

ЗЕРНОЇДИ

годом ударив мороз. Річка стада, так що нею можна було легко переходити на другий берег навіть дорослим мисливцям. Тільки коло порогів річка довго ще змагалася з холодом, не замерзала і дзюрчала навколо каміння. На берегах був уже сніг, а річка, що замерзла вже після того, як він випав, лежала рівним склом поміж берегами. Діти, узуті в лосині постоли, ковзалися й гралися на річці, а мисливці по пороші легко знаходили й били звіра. Каї-Наї та Мабора, що здружилися після мандрівки до озерного селища, якось вистежили лося й, підкравшись, пустили в нього по стрілі. Стріли вп’ялися одна у правий бік, а друга в задню праву ногу звіра, і лось, шкутильгаючи й гублячи плями крови на неглибокім снігу, побіг від них, прямуючи до річки. Мабора та Каї-Наї побігли за ним по слідах; вони бачили, що лося тяжко поранено, що він не піде далеко і загине від утрати крови.

Там, де річка круто звертала уліво, на березі вони побачили лося. Він стояв, припавши на одне коліно й лизав сніг, а з правого боку у нього червоніла велика пляма крови. Лось увесь курився парою. Побачивши ворогів, лось скочив і кинувся на лід; лід затріщав під вагою важкого звіра, але не проломився, і він, ковзаючись і ледве держачись на розчепірених ногах, зник на завороті за крутим берегом річки. Вони хотіли вже збігти на лід і добити лося, бо Мабора сподівався, що він упав на льоду, як раптом з річки залунали голосні крики людей, що, очевидячки, у цей час були на річці, але ще не видимі були, бо їх закривав берег. Хлопці здригнули від несподіванки і глянули один на одного. За хвилину Каї-Наї був уже на високому дереві й дивився на ту частину річки, що була схована від них за високим берегом. На льоду, лежачи на боці, бився лось, а навколо нього зібралося до сотні людей, зодягнутих у добре зшиті шкіратяні вбрання. Видно було, що їх так зацікавили стріли в боці лося, що вони навіть забули добити його. Один з них, стережучись, щоб він не вдарив його ратицею, підійшов до лося і витяг з ноги стрілу.

Каї-Наї не довго забарився на дереві, бо в цьому чоловікові він упізнав свого старого знайомця, зерноїда Дода. Він навіть не помітив, як опинився на землі.

— Зерноїди! — крикнув він Маборі.

Хлопці, як вовки, один за одним побігли лісом. Не було сумніву, що зерноїди, скористувавшись з того, що стала річка, йшли по льоду до скелі, щоб знищити плем’я орла.

Хлопці боялися, що зерноїди, знайшовши їхні сліди коло річки, гнатимуться за ними, доженуть і уб’ють їх раніш, ніж вони зможуть попередити мешканців скелі. Але, на їхнє щастя, сніг, що досі тільки зривався, пішов густо, так що за три кроки не видно було нічого і за півгодини засипав їхні сліди. Хлопці пішли тихіше, і тоді тільки Каї-Наї розповів Маборі те, що бачив з дерева. Новина, яку принесли хлопці, дуже стурбувала мешканців скелі. Багато мисливців ще не повернулося з полювання і їх не сподівалися