Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

уваги на крикливих перехожих. Коли наші мандрівники минали одну з таких мазанок, до них звернувся старий араб, який сидів на землі:

— Зупиніться на хвилинку біля мене, шляхетні прибульці!

Вони зупинилися, і старий уп’явся в них проникливим поглядом, простяг висохлу долоню зі зморщеною шкірою й хрипло заговорив:

— Доля кожної людини записана в Книзі життя. За кілька жалюгідних срібних монет скажу кожному з вас, що його чекає в майбутньому.

Смуга кинув ворожбитові монетку й, наслідуючи манеру його мови, сказав:

— Візьми, шляхетний чоловіче, але тобі немає потреби пророкувати мою долю. Я вмію читати в Книзі життя не гірше за тебе. Тому зовсім безкоштовно відхилю тобі завісу таємниці й скажу, що ти не розбагатієш на своєму ворожінні.

Брунатна долоня старого хижо схопила блискучу монету й кинула її в торбинку, що висіла в нього на поясі.

— Ти перестанеш сміятися, коли між тобою й смертю постане малий хлопець. Можливо, тоді пожалкуєш, що не схотів вислухати моє ворожіння, — відповів араб, презирливо скрививши губи.

Зморщене обличчя старого і його дивні слова трохи збентежили Томека. Він намацав у кишені срібну монету й поклав її в глиняну мисочку, що стояла біля ніг ворожбита. Томек хотів уже йти далі, та старий простяг до нього з-під бурнуса свою кістляву долоню й несподівано швидким рухом схопив його за руку й притяг до себе.

— Послухай старого араба, — сказав він хрипким голосом, не випускаючи Томекової руки. — Ти ще молодий і будеш довго жити. Ти зрозумієш і, можливо, коли-небудь згадаєш мої слова. — Правою рукою старий розгорнув пісок, яким була наповнена плоска посудина, що стояла перед ним, і, немов читаючи по писаному, промовив: — У далекій і дикій країні ти знайдеш те, чого інші марно шукатимуть. Коли це станеться, ти знайдеш найвірнішого друга, який ніколи не промовить до тебе слова…

Вільмовський нетерпляче стенув плечима. Взявши Томека за руку, він сказав:

— Досить уже слухати ці нісенітниці! Ходімо вип’ємо чогось холодного.

Вони швидко пішли від старого араба, а той, не перестаючи злосливо посміхатися, дивився їм услід залитими кров’ю очима.

Дорогою Смуга й Вільмовський розповідали забавні історійки про арабських ворожбитів. Томек і боцман Новицький мовчки слухали. За хвилину вони вже сиділи за столиком у великій кав’ярні. Томек неспокійно крутився на стільці й, зрештою, звернувся до своїх супутників:

— Ви, тату, й ви, пане Смуга, твердите, що старий араб молов самі нісенітниці. Але звідки він міг знати, що ми пливемо в далеку й дику країну?

— У такому порту, як Порт-Саїд, будь-якому європейцеві можна не вагаючись сказати те саме, без ризику помилитися, — відповів Смуга. — Подібні ворожбити мають здатність вивуджувати гроші з кишень наївних слухачів. Не варто звертати увагу на їхні балачки.

— Ви перші кинули йому монету, — хихикнув боцман Новицький. — Ворожіння слухати не бажаєте, а грошиків не пошкодували. Одним словом, ви дотримуєтесь правила: «І Богові свічка, і чортові кочерга». Та за це ворожбит угостив вас непоганим передбаченням. Я особисто не люблю, коли такий дід пророкує мені нещастя. Тому, проходячи повз ворожбитів, намагаюсь тримати язик за зубами.

— Я просто подав йому милостиню. Адже такий старець мусить якось заробляти собі на прожиття, — засміявся Смуга. — Я в жодні ворожіння не вірю змалку. Я не боюся нічого, коли в руках у мене добра зброя.

— Завдяки твоїм жартам старий напророкував нам страшні, на його думку, нещастя, — весело втрутився в розмову Вільмовський.

— Мені здається, що пора вже згорнути вітрила й подумати про повернення на корабель, — зауважив пунктуальний і завжди практичний боцман Новицький. — Увечері знімаємось із якоря.

— А й справді вже час, — підтримав його Вільмовський.

Усі четверо вийшли з кав’ярні. Дорогою в порт купили по в’язці соковитих південних плодів. На корабель повернулися в доброму настрої. Лоцман, який повинен був провести корабель через канал, був уже на борту.

Тільки-но в небі спалахнули перші вечірні зорі, «Алігатор» увійшов у Суецький канал. Повільно, зі швидкістю черепахи, поминув одноповерхову, яскраво освітлену будівлю Суецької компанії[9], та інші споруди, про призначення яких Томек забув спитати. Усі пасажири зібралися на верхній палубі, тому що в каютах була така задуха, що всидіти було неможливо. Томек із цікавістю дивився на довгу, вузьку смугу води, затиснену між низькими берегами та насипними валами.

У школі, на уроках географії, він зовсім по-іншому уявляв собі знаменитий Суецький канал, який відіграв велику історичну роль, скоротивши й зробивши безпечнішим шлях із Європи до Індії. Він стільки наслухався про труднощі, пов’язані з прокладанням каналу, що очікував побачити складну споруду, а тим часом усе насправді виглядало дуже просто. Тому Томек розчаровано сказав батькові:

— Не розумію, чому стільки років копали такий вузенький канал?

— Якщо сказати стисло, то будівництво каналу було розпочате в тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятому році, а закінчене — в тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому році. Таким чином, воно тривало рівно десять років, — пояснив Вільмовський. — Це було надзвичайно важке завдання. Нині довжина каналу становить близько ста шістдесяти кілометрів. Із них сто двадцять кілометрів — це власне канал, виритий у землі, а решта припадає на озера та протоки, що з’єднують між собою окремі ділянки каналу. Щоб уявити собі, яку величезну роботу довелось виконати будівельникам, досить сказати, що тридцять тисяч чоловік протягом десяти років у поті чола працювали над втіленням у життя цієї ідеї. Крім того, на його спорудження пішло понад п’ятсот мільйонів золотих франків.

— Ніколи б не подумав, що прокладання цього каналу вимагатиме стільки праці й грошей, — відповів Томек. — Як довго нам доведеться плисти ним?

— Близько двадцяти годин, тому що за правилами ми зобов’язані давати дорогу поштовим кораблям.

— Отже, я матиму змогу ще й завтра вдень милуватися його берегами, — зрадів Томек.

У найкращому настрої Томек ліг спати. Він