Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

— Він був закоханий. В Аніту. І не питайте те, що вже знаєте. Аніті він писав безглузді вірші. Мене ігнорував.

— І це все? А як ставилася до Тоцці Аніта? — не вгавав я.

— Він був їй нецікавий. Альберто в той час не міг змагатися з Бурценом.

— До чого тут Бурцен?

— Ви не дуже здогадливі.

— Невже…

— Так.

— Вам відомо, що Тоцці загинув?

— Знаю. Але що вас цікавить: яким Альберто був тоді, під час експедиції, чи яким став опісля?

— Тобто ви вважаєте, що Тоцці причетний до загибелі Бурцена й Декамповерде?

— Він зробив свій внесок у розлад, хотів він цього чи ні.

— І тільки?.. Ви хочете сказати, що в смерті Фелікса й Аніти побічно винна решта членів екіпажу?

— Нічого я не хочу сказати, юначе, — вибухнув Масграйв. — Але якби люди були налаштовані трохи по-іншому, не було б тієї нервозності, може, вони б і вціліли, знайшли правильний хід…

— Он як. Слід думати, Аніта також сприяла розладові колективу?

— У вельми значній мірі.

— Тому що дозволила Альберто в себе закохатися? — наважився уточнити я.

— Не лише. При кожній слушній нагоді Аніта кепкувала з Тоцці.

— Бурцен знав про це?

— Про це знали всі.

— Про те, що Аніта закохана в Бурцена?

— Авжеж, і про те, що вони… закохані одне в одного.

— Так… Багато що стає зрозумілішим. Значить, його дружина ревнувала?

— Що ви хочете? Роман розвивався у неї на очах.

— І ви особисто засуджуєте Бурцена за це?

— Це привело експедицію до провалу, а двох людей — до загибелі.

— Підіб’ємо підсумок, — сказав я, встаючи. — Бурцен — цинік. Тоцці егоїст. Сааді — собі на умі. Аніта — шукачка пригод. А хто ж, по-вашому, Олена Бурцен? Адже й її, поза сумнівом, ви вважаєте «побічно причетною» до пригоди?

— Ви порушуєте всі пристойності. Йдіть у модуль. Бажаю вам не розділити долі Бурцена й Декамповерде. Прощавайте.

Конусні броненосці застигали загостреними кам’яними горбками, але ще жили: їм належало тепер виконати останній наказ, записаний у їх генах самою природою, — відкрити на Мегері новий сезон. Енергії, накопиченої кожним конусом, якраз вистачило, щоб відростити декілька порожнистих коренів, пробити ними омертвілий шар ґрунту. Минуло ще трохи часу, і по цих кореневих тунелях ринули на поверхню зародки й гусінь, личинки й бактерії. Вони несли з собою насіння, пилок, спори, які потрапляли вже зовсім не у стерильний ґрунт. До цього часу конуси розсипалися й удобрили землю. Все необхідне для нового витка еволюції було підготовлено.

Червоне й Жовте сонця помінялися місцями. Рівень жовтої радіації був ще достатньо високий. І сонця рушили назустріч одне одному. Червоне виходило в зеніт, Жовте повзло по лінії обрію. Коли вони порівнялися, радіація опустилася майже до прийнятного рівня. Із землі, немов розпрямлені пружини, викинули колючкуваті пагони кущі, пробилася жорстка трава. Відтак буру колючу порість почали заселяти перші після вимерлих броненосців тварини. Худий птах, що явно поквапився з появою на цей ще напівмертвий світ, із неспокоєм подивився в небо: там, де ледве рожевів місяць, засвітилася і все дужче розгоралася дивна зірочка.

Багаж ми затягнули в модуль ще напередодні. Крім того, я захопив з корабля ще декілька коробок з продуктами, але акуратно розставляти їх полінувався — все одно через декілька годин вивантажувати. Від цього безладу і в без того не дуже просторому модулі стало ще тісніше.

Скрипучим старечим голосом капітан дав відлік, забувши попрощатися хоча б із професором. Мов гірку насінину гіперліт виплюнув модуль у космос.

Нічого не було. Ні гулу, ні перевантаження, ні вібрації. Ілюмінатори заліпив знайомий помідорний туман, похлюпався і зник. Відкрилося небо — темне, в цукровій пудрі незнайомих сузір’їв. Модуль вийшов на навколопланетну орбіту: то в одному, то в другому вікні ми бачили блідо-рожевий ніздрюватий млинець Мегери. Ще три-чотири витки, ми візьмемо пеленг на радіомаяк, залишений ще Бурценом, і підемо на посадку. Робити мені не було що: автопілот упевнено прокручував простеньку програму, але я тримав руки на пульті. Ілюзія того, що ти контролюєш політ, додає чимало впевненості.

Поки ми кружляли навколо Мегери, я з цікавістю поглядав навсібіч — в оточенні з чотирьох місяців і двох сонць планета не була схожа на те, що я бачив раніше. Якби Масграйв прочитав мої думки тієї миті, він не забув би відзначити, що називати сонце «оточенням» планети можуть лише неуки, які не спромоглися в початковій школі вивчити, що навколо чого обертається. Незважаючи ні на що, центром світу мені здавалася саме планета, на якій чи поряд з якою я знаходжуся.

— Що там зараз унизу, професоре?

— Закінчується 25-й сезон. Фаза Червоного сонця і двох супутників. Жарко, сухо, ясно. Не виключені пилові бурі, але це залежить від рослинності.

— Ви побували на Мегері й не знаєте, яка там рослинність?

— Звідки? Люди на Мегері були чотири рази: причому двічі — в один і той самий сезон. Три сезони ми більш-менш собі уявляємо. Флору, фауну. А що діється на планеті в решту пір року, бачив лише той верблюд, якого ніхто не бачив.

— Фольклор?

— Стародавня бедуїнська приказка. Мудрість предків-кочівників.

— Яким же чином ви передбачаєте пилову бурю? Наскільки я пам’ятаю, при даному положенні небесних світил на Мегеру ніхто не висідав.

— Ні,