Віктор Васильович Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

— Поїзд приходить о четвертій… Він зіскочив з крісла.

— Та вже ж чотири!

Наполоханий папуга злетів і сів на клітку.

— Треба її зустріти. Чого ми не поїхали на вокзал? — пхикає Ігор.

— Бо ти кволий. Тільки сьогодні я забрав тебе з лікарні.

Ігор дивиться на мене докірливо і насторожено. В погляді помічаю ще щось таке, від чого мені до горла підкочується важкий клубок. Син, попри свої дев'ять років, уже багато чого розуміє.

— До того ж мені на роботу треба, — брешу я.

Подумки прикидаю, що вона мусить приїхати хвилин через п'ятнадцять, коли їхатиме на таксі.

Ігор знову вмощується в кріслі і папуга, як за командою, пурхає і сідає в нього над головою.

«Бум-бум-бум! — А де ж твоя міць, що пишався ти нею? — Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю. — А зараз спішиш по чиєму сліду? — Ох, брате, в барліг помирати іду». — Лине з радіоли.

Я ховаю в портфель свої речі нишком, щоб не помітив Ігор. Нарешті все зібрано. Ставлю портфель у коридорі під дзеркалом. Поглядом стороннього дивлюся на худорлявого високого чоловіка з довговидим сірим лицем і помічаю, як його голубі очі стають ніби матовими, а потім поблискують вологою. Мені його зовсім не шкода, цього чоловіка в дзеркалі. Сам винен.

Біля будинку заскіглило гальмами таксі. Водій повагом виходить і відкриває багажник, а Раїса виймає з машини пакунки, яскраві коробки, весь час позираючи на наші вікна. В неї кругловиде гарне лице. Мене вона не бачить, бо я стою за фіранкою віддалік вікна. Водій ставить на брук чемодан і валізу, тоді, хряпнувши багажником, несе їх до під'їзду. Раїса з пакунками в обох руках поспішає слідом. Я іду в кімнату, і, поцілувавши Ігоря в чоло та притиснувши його до грудей, кажу:

— Мені час на роботу.

Ігор злякано дивиться на портфель. В нього не очі, а два джерела смутку.

— Не хвилюйся, — заспокоюю його. — Зараз мама приїде.

Мені боляче дивитись на це худеньке капловухе створіння, і я поспішаю причинити за собою двері. Чую, як повзе вгору ліфт. Я чимдуж поспішаю, перестрибуючи через дві-три сходинки. «Чому людина мусить тікати від того, що їй найдорожче?» пронизує мене гірка думка.

Осокір був трухлявий, од нього вже тхнуло гниттям, але все ще густа крона кидала на землю прохолодну тінь. Пальма лежав, висолопивши язика, важко хекав та вряди-годи клацав зубами, відганяючи обридливих мух. Раптом вуха, що висіли мов клапани на кишенях сірої свитки, напнулися двома ріжками. Очі заструмували увагу. Повз дерево, під яким він лежав, хлопчина років восьми вів на поводку «боксера». Пальма аж скавульнув, так худе з русявим вихрем хлоп'я схоже було на його друга, якого він марно виглядає день у день уже багато днів. Боксер повернув у Пальмів бік розгодовану пику, ворухнув оцупком хвоста, мовляв: добридень, сусіде. Пальма теж привітно клепнув хвостом об асфальт. Його праве вухо знову впало, від чого морда зробилася глузливою: він ніби посміхався четвероногій сусідовій ході.

Пролежав якийсь час у супокої, навіть мухи вгамувались. Та ось нюх уловив знайомий запах — запах: який нічого доброго не віщував. Стрепенувся, але було вже пізно. Гострий носак уп'явся в ребра.

— Вивернувся на дорозі! — просичало вперемішку з Пальмовим скавулінням. Кроки протупотіли далі, а слідом віддалявся і запах, що передував штурханові — запах парфумів і смаженої цибулі.

Різкий біль ущух, але Пальма все ще жалісно повискував, як дитя, яке скривдили нізащо. Шукаючи захисту й утіхи, він перебіг через дорогу й подався в кучугури, де височів білий багатоповерховий будинок. Пес бігав туди щодня, довго очікує друга і, не діждавшись, вертається під осокір… Уже вкотре дряпався в двері однієї з квартир на третьому поверсі. Марно дряпався і скавчав.

На гамір вийшла сусідка з квартири навпроти.

— Знову, Пальмо, ти тут біснуєшься? Немає Ігора. В піонерському таборі. Завтра приходь. Привезуть їх уже… Стривай, ма’ть, голодний? — Винесла шматок ковбаси. — На, ось.

— З ким ти там балакаєш? — почувся з квартири чоловічий голос.

— Та Пальма — пес Ігорів. Дивна тварина, більше року минуло, як Рая вигнала, а він усе тут стовбичить.

Пальма знову поплентався до старого будинку з паленої цегли, ліг під деревом. Сонце між тим скотилося з неба і вже мостилося в верховітті осокора, як у гнізді, сиплячи вогненним пір'ям на брук, на двоповерховий будинок із зовнішніми сходами, на зелені ворота, на Пальмову морду.

Спека спадала. Собака вже не хекав. Він подався до центральної вулиці. Тут на розі біля молочної бочки іноді перепадало лизнути розлитого молока, тут і очікував господаря, в якого мешкав з весни. Невдовзі з-за рогу вийшов чоловік середнього зросту, в коричневих штанях і бузкового кольору сорочці. Пальма не кинувся назустріч, лише стримано хитнув хвостом і пішов поруч. Від чоловіка тхнуло тютюном і пивом.

— Це ти, Пальмо, — промовив чоловік, аби тільки щось сказати.

Пес підвів на нього жовті очі, мовляв, хто ж іще?

На кухні смерділо газом. Чоловік прочинив вікно, потім витяг з кутка ящик з картоплею, заходився чистити. Пальма, не наважуючись переступити порога, спостерігав із сіней.

— Охляв? — озвався чоловік. — Я теж. Після пива завжди на жратву тягне, — по миті додав: — Сьогодні в мене особливий день, песе. Гадаєш, тому він особливий, що мені виповнилося тридцять? Плював я на дні народження. Особливий він тому, що в цей день було написано дві заяви: одна з проханням прийняти на роботу, друга, по десяти роках, — звільнити. І обидві принесли мені