Антон Чехов - Палата №6

Юхимович схопив пляшку з бромистим калієм і шпурнув їм услід; пляшечка з дзенькотом розбилася об поріг.

— Забирайтесь до дідька! — крикнув він плачучим голосом, вибігаючи в сіни.— До дідька!

Коли гості пішли, Андрій Юхимович, тремтячи, як у лихоманці, ліг на диван і довго ще повторював:

— Тупі люди! Дурні люди!

Коли він заспокоївся, то насамперед йому спало па думку, що бідпому Михайлові Авер'яновичу тепер, мабуть, страшенно соромно й важко на душі, і що все це жахливо. Ніколи раніше не траплялось нічого такого. Де ж розум і такт? Де розуміння речей і філософська байдужість?

Лікар цілу ніч не міг заснути від сорому й досади на себе, а ранком, годині о десятій, пішов до поштової контори й перепросив поштмейстера.

— Не згадуватимемо того, що сталося,— сказав, зітхаючи, зворушений Михайло Авер'янович, міцно потискуючи йому руку.—Хто старе споминає, той добра не має. Лю-бавкін! — раптом крикнув він так голосно, що всі листоноші і відвідувачі здригнулися.—— Подай стільця! А ти підожди! — крикнув він до жінки, яка крізь грати подавала йому рекомендованого листа.— Хіба не бачиш, що я зайнятий? Не будемо згадувати старого,— казав далі він ніжно, звертаючись до Андрія Юхимовича.— Сідайте, прошу вас, мій дорогий.

Він з хвилину мовчки погладжував собі коліна і потім сказав:

— У мене й на думці не було ображатися на вас. Хвороба — не свій брат, я розумію. Ваш припадок налякав нас учора з лікарем, і ми довго потім говорили про вас. Дорогий мій, чому ви не хочете серйозно взятися до вашої хвороби? Хіба ж можна так? Вибачте за дружню одвертість,— зашепотів Михайло Авер'янович,— ви живете в найне-сприятливіших умовах: тіснота, бруд, догляду за вами нема, лікуватись нема за що... Дорогий мій друже, благаємо вас разом з лікарем від усього серця, послухайте нашої ради: лягайте в лікарню! Там і харч здоровий, і догляд, і лікування. Євгеній Федорович хоч і моветон, між нами кажучи, але знавець, на нього можна цілком покластися. Він дав мені слово, що візьметься за вас.

Андрій Юхимович був зворушений щирим співчуттям ї слізьми, що раптом заблищали на щоках у поштмейстера.

— Шановний, не вірте! — зашепотів він, прикладаючи руки до серця.—— Не вірте їм! Це обман! Хвороба моя тільки в тому, що за двадцять років я знайшов у всьому місті тільки одну розумну людину, але й та божевільна. Хвороби нема ніякої, а просто я потрапив у зачароване коло, з якого нема виходу. Мені однаково, я до всього готовий.

— Лягайте в лікарню, дорогий мій.

— Мені однаково, хоч у яму.

— Дайте, голубчику, слово, що ви будете слухатись у всьому Євгенія Федоровича.

— Будь ласка, даю слово. Але, повторюю, шановний, я потрапив у зачароване коло. Тепер усе, навіть щире співчуття моїх друзів, сходить до одного — до моєї загибелі. Я гину і маю мужність усвідомлювати це.

— Голубчику, ви видужаєте.

— Для чого це говорити! — сказав Андрій Юхимович роздратовано.— Рідко яка людина під кінець життя не зазнає того самого, що я тепер. Коли вам скажуть, що у вас що-небудь подібне до поганих нирок і збільшеного серця, і ви станете лікуватись, або скажуть, що ви божевільний чи злочинець, тобто, одним словом, коли люди раптом звернуть на вас увагу, то знайте, що ви потрапили в зачароване коло, з якого вже не вийдете. Будете намагатись вийти і ще більше заблудитесь. Здавайтесь, бо ніякі зусилля людські вже не врятують вас. Так мені здається.

Тим часом біля ґрат товпилася публіка. Андрій Юхимович, щоб не заважати, встав і почав прощатися. Михайло Авер'янович ще раз узяв з нього слово честі й провів до надвірних дверей.

Того ж дня, надвечір, до Андрія Юхимовича несподівано зайшов Хоботов у кожушку й високих чоботях і сказав таким тоном, начебто вчора нічого не трапилось:

— А я до вас у справі, колего. Прийшов запросити вас, чи не хочете зі мною на консиліум, га?

Думаючи, що Хоботов хоче розважити його прогулянкою або справді дати йому заробити, Андрій Юхимович одягся й вийшов з ним на вулицю. Він радий був нагоді загладити вчорашню провину і помиритись і в душі дякував Хоботову, який і слова не мовив про вчорашнє і, як видно, жалів його. Від такої некультурної людини важко було сподіватись такої делікатності.

— А де ваш хворий? — спитав Андрій Юхимович.

— У мене в лікарні. Мені вже давно хотілось показати вам... Прецікавий випадок.

Увійшли в лікарняний двір і, обійшовши головний корпус, попрямували до флігеля, де містилися божевільні. І все це чомусь мовчки. Коли увійшли до флігеля, Микита, як звичайно, схопився й виструнчився.

— Тут в одного сталося ускладнення в легенях,— сказав півголосом Хоботов, увійшовши з Андрієм Юхимовичем до палати.— Ви підождіть тут, а я зараз. Піду тільки по стетоскоп.

І вийшов.

XVII

Уже смеркалося. Іван Дмитрович лежав на своїй постелі, уткнувшись обличчям в подушку; паралітик сидів нерухомо, тихо плакав і ворушив губами. Товстий мужик і колишній сортувальник спали. Було тихо.

Андрій Юхимович сидів на ліжку Івана Дмитровича і чекав. Але минуло з півгодини, і замість Хоботова ввійшов до палати Микита, тримаючи в оберемку