Сергій Олегович Павленко - Кохання гетьмана Мазепи

мовляв, Петро І дав згоду на амністію зрадника, якщо він виконає обіцяне. Якби миргородський полковник дійсно привіз царю таку фантастичну пропозицію, то чому ж він нічого про неї не сказав під час допиту? Протокол його, на щастя, зберігся, опублікований у 1859 році істориком Д. Бантиш-Камінським. Там жодного натяку нема про згадане! Перед допитом Д. Апостол ховався спочатку у Сорочинцях і звідтіля звертався до І. Скоропадського потурбуватися про власну амністію. Чому ж він не спішив з посланням Мазепи до царя? А тому, що його просто не було! Лист-фальшивка Г. Головкіна адресувався шведам, аби скомпрометувати у їхніх очах гетьмана. Нами недавно в архіві виявлено чорновик послання Д. Апостола (воно направлялось з вищезгаданим у ставку Карла ХІІ) з правкою замовника Г. Головкіна і з приписом на останній сторінці «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера».

Бідний «родич», якому нічого не перепало від спадку гетьмана, зрозуміло, не міг не поцікавитися, де, так би мовити, перебуває і його втрачена доля коштів. «Откуда такие несметные богатства — до сих пор загадка, — заявив він і, мабуть, через відсутність заповіту ображено вкотре лигнув «пращура» черговою звинувачувальною порцією багна: «Может быть, утверждения, что Мазепа «подбирал» сокровища им же уничтоженных земляков, и верны?..». Ось такий, мовляв, гетьман-негідник… Щоправда, реалії 22-річного правління Мазепи говорять про інше. Так, опозиціонерів він нещадно скидав з урядів. У свій час такої долі зазнали полковники Л. Полуботок, Р. Дмитрашко. Але через два-три роки вони, як і більшість усунутих з посад авторитетних у війську старшин, отримали за попередні військові заслуги значні маєтності, які давали їм непогані прибутки. Згодом сина першого Павла Полуботка Мазепа призначає чернігівським полковником, а внука другого Дмитра Дмитрашка бере у свій почт. Останній за участь у повстанні мазепинців був репресований «и в ссылке умре».

Ніякої загадки походження великих фінансових витрат Мазепи не існує. У його розпорядженні була скарбниця, яка щороку поповнювалася майже одним мільйоном золотих у формі податків. У ході Бендерської комісії 1709 року старшина пояснила, що за Мазепи «від одного коня, як і від одного вола, платили селяни одного золотого річного податку». Це була невеличка посильна сума, бо ж забезпечення прожиття одного сердюка протягом місяця складало 5 золотих. Майже 90 відсотків зібраних коштів ішло на утримання десяти козацьких полків, десяти компанійських та сердюцьких полків. Час Мазепи не залишив нам збудованих вишуканих палаців як генеральних старшин, так і самого їхнього поводиря. Здавалося б, при їхніх статках кожен з них міг попіклуватися про кращу і соліднішу «хатинку». Старшини жили ж загалом у скромних і тіснуватих дерев’яних оселях або кам’яницях. Набуті ж від рангових володінь (тобто наданих на час виконання службових обов’язків) прибутки побожне оточення Мазепи вкладало у церкви, монастирі. Всі генеральні старшини, полковники, мов змагалися один перед одним, у побудові, реставрації храмів. Вони захоплювалися читанням, переписуванням житій святих. Такі у них були духовні пріоритети. Цим, молитвою жив і Мазепа, який своїми віршами не випадково звертався до небес:

Жалься, Боже, України, Що не вкупі маєт сини!

Ми зупинилися лише на найодіозніших моментах двох новітніх публікацій «Фактов» провизначного українського діяча, гетьмана-державника. Спростувати всі інші голослівні брудні закиди у його бік не вважаємо за потрібне — з вищенаписаного і так зрозуміло, яка їм ціна. Це добре, що вчитель зібрав папочку матеріалів про Мазепу, а однофамілець гетьмана зацікавився походженням свого роду. Погано, що їхні дилетантські і незграбні викривальні студії-анафеми, гіпотези, за якими не проглядається ні знань, ні серйозного пошуку, елементарного патріотизму, сприймають на «Ура!» у редакції масової газети і використовують для тиражування-одурманювання співвітчизників. Це ж як, певно, по-газетярськи радісно, коли їхнім читачам додасться чорноти, неправди, бруду! Схоже, у декого просто сверблять руки, аби осквернити пам’ять про Шевченка, Лесю Українку, Мазепу. Підступно. Під виглядом «правды», «белых пятен истории». Тільки в ім’я чого? Аби довести, що українці — з діда-прадіда не мають за душею нічого святого, а лише лихе, підступне і зрадливе?

У «загибелі української держави» винна любов?

Про донос генерального судді Василя Кочубея на Івана Мазепу є чимало літератури, яка пояснює його вчинок прагненням викрити гетьмана як зрадника царя, довести свою вірнопідданість Петру І і помститися за «наругу» над дочкою Мотрею. Тим часом уважне вивчення слідчих документів у цій справі, обставин появи чолобитної дають підстави зробити дещо інші висновки щодо мотивації написання викривального документа.

В. Кочубей, насмілившись у серпні 1707 року послати в Преображенський приказ ієромонаха Спаського монастиря з Севська Никанора з усним донесенням, що «гетман Иван Степанович Мазепа хочет великому государю изменить», дуже ризикував, маючи в своєму розпорядженні куці, легко спростувальні докази для звинувачення свого зверхника. На перший погляд, він усе те здійснив «по семейной своей злобе». Однак конфлікт між Кочубеями та Мазепою через Мотрю розгорівся у 1704 році, тобто на три роки раніше написання доносу. Після невдалого сватання гетьман не вживав ніяких репресивних дій щодо генерального судді, навіть на час своєї відсутності у Батурині призначав Василя Кочубея наказним гетьманом, тобто тимчасово виконуючим обов’язки гетьмана. Першого січня 1707 року він був у нього на іменинах. І у своєму доносі генеральний суддя оповідає про часте чаркування з гетьманом у власному домі або у гетьманській резиденції. Іван Мазепа при цьому висловлювався відверто, не приховуючи особистих антимосковських оцінок тих чи інших подій. Отже не вважав Кочубея небезпечною людиною, яка на схилі літ може виступити проти нього.