Наталія Очкур - Містичний вальс

із якої діставала листа. Цього разу на світ Божий з’явилась чарівна композиція, висотою з долоню Лани — на лісовій, вкритій кошлатим бавовняним снігом, галявинці, біля крихітної пластмасової ялинки стояли сани, запряжені північним оленем. В санях, як і годиться, сидів Санта-Клаус, по нашому — святий Миколай, з виряченими очима. Так само очі вилазили з орбіт і в оленя, бо напроти них стояла висока і струнка дівчина в червоному ковпачку, червоних же чобітках, шортах і бюстгальтері, який вона, судячи з рук, заведених за спину, ось-ось мала розщепнути. Більш за все Світлану вразила майстерність, з якою було передано непідробний захват на оленячій морді і лукаву усмішку, сховану в білій ватяній бороді Санти.

— Я ніколи не бачила вашого директора, — зі смішком мовила Лана, — але прошу, перекажіть йому, що він мені вже подобається.

— Він усім подобається, — махнула рукою секретарка, — та тільки користі з того мало.

Ще один всесвітній любимчик.

— Скажіть, ви сьогодні до котрої години працюєте? — поцікавилась Світлана. — І чи є в офісі хтось, крім нас?

— Охоронець, — охоче відгукнулась та. — А взагалі-то я мала б працювати до третьої. У нас сьогодні короткий день. А в тих, хто належить до римо-католицької церкви, позавчора почалися різдвяні канікули.

— І ви залишились для того, щоб дочекатись мене? А якби я зовсім не прийшла?

— Прийшли б, — упевнено відказала Зоряна. — Я знаю.

— Як ви знаєте?

— Знаю, і все. Ви повинні були прийти.

— Прекрасно. Ви що, теж відьма? В цьому місті їх безліч.

Дівчина засміялась.

— Так, Львів до цього заохочує. В місті магії якось і незручно бути звичайною жінкою. Аура чарівності ліпша за будь-яку красу, чи не так?

— Свята правда. Хоча вам нічого перейматись через брак краси. Мабуть, закохані хлопці ордами штурмують вашу приймальню.

Зоряна хмикнула.

— Таке скажете. А ви бували у Львові раніше?

Тут живе моє серце.

— Я вчилася у Львівському медичному інституті.

— Та що ви? Правда? То ви — львів’янка!

Я — пілігрим безумного прощання…

— Десь в глибині душі.

— А що столиця? — вигляд у дівчини став краєзнавчим. — Я там ніколи не була. Ви любите Київ?

— Люблю. Та це місто важке. Амбіційне. Гонорове. Динамічне, із потужним ритмом. Не таке жорстке, як, наприклад, Москва, але теж часом нагадує мені коток для вкладання асфальту — якщо потрапиш під нього, розплющить. І останнім часом, як на мене, столиця стає європейською такими темпами, що зі свистом вивітрюється дух і риси того, старого Києва — міста Кия, Аскольда та Діра, міста Магдебурзького Права. Про Лавру в руках москалів я краще промовчу, хоча наші святині належать нині тим, хто їх нищив, і це справжнє безумство. А нагромадження скла і бетону стають справжніми надгробками тому неповторному, що зветься обличчям міста. Теплиці ті ідіотські на майдані Незалежності, не центр, а якісь парники… Ви краще приїздіть до Києва і самі все побачите. Ваша думка може різнитись від моєї.

— Але як?

— Залізницею, — Світлана скроїла змовницьку міну. — Скажіть шефу, якщо він збереться до Києва, що без вас йому не обійтись, і — справа в капелюсі!

— Ага, — простягнула Зоряна дещо недовірливо. — І на що, приміром, я б йому здалася?

— Ну, хоча б на те, що, за словами столичної гості, на територію «Київлікпрепарату» нікого не пускають без перепусток. Живих. Передайте пану Олексію, що я його прощаю з однією умовою — коли поїде до столиці, нехай візьме із собою вас.

Вони із Зоряною обмінялись ще кількома загальними, ввічливими репліками, Лана допила каву і, опускаючи в сумку свій подарунок, згадала про ліки.

— Я хотіла б залишити вам зразки антибіотика, — сказала вона, — але лабораторія, мабуть, замкнена…

— Уже години зо три, — підхопила секретарка. — А холодильник у приймальні зламався, — вона вказала рукою на білий «Норд» в кутку біля вікна, що, дійсно, не дрижав. — Я, в принципі, могла б забрати ці ліки додому, а потім…

— Немає сенсу тягатись з ними туди-сюди, — рішуче заперечила Світлана. — Якщо пан Олексій раптом достроково збере до купи своїх вужів-напрямків і згадає про мене, нехай телефонує на мобільний. Я ще добу буду у Львові.

— Вам тут подобається? — чомусь зраділа Зоряна. Світлана кивнула.

— Мені завжди тут подобалось. Завжди.

Глава 6

Ця стіна виросла перед Ланою зненацька. Тобто, того, як вона, власне, виростала, Світлана не бачила, але точно пам’ятала, що півгодини тому ніякої стіни тут не було. Була вимощена бруківкою вулиця, ріг будинку, за яким вона натрапила на старого жебрака, була водостічна труба, на якій вітер грав пронизливо-вологу зимову баладу, але стіни — не було. Тим більше, такої — викладеної не з цегли, а з каміння, із крихітними віконцями-бійницями над невисоким арочним