Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

зупинилася хутрова фабрика, ніхто не виправляє шкури — її мертві цехи з повибиваними шибами виглядають на наш город..

Я вернувся в хату.. Там чекали три білі жіночі фігурки — усі з одного кленового бивня.. Мені подобається, коли вигин гілки підказує форму майбутньої скульптури. І хай згодом вона стане зовсім інакша, а все ж приємно згадати, що все почалося з тихої підказки, натяку гілки.. Це найдавніші натяки — так вигин мамутового бивня чи оленячого рога підказував вигин грудей чи талію Венери з мезоліту.. Але яка робота.. Там, за вікном, наростав якийсь могутніший, невидимий рух, бо він там ходить по городу, випнув груди, розчепірив крила.. У нього, як в нікого, музичі пальці.. Коли летить, він «хухає» ними.. З таким придихом, я чув колись — гріються закоченілі ескімоски — диханням з уст в уста.. Може, колись пракрук навчив їх цієї музики задиханих вуст.. Там, на далекій Півночі, він і досі порядкує всім: тій подарує дитину, ту нагодує, пригріє своїм крилом..

І тоді я зрозумів.. Тут уже нічого сидіти.. Він з’явився, аби якось усе зрушити.. Показав інший світ.. І подалися ми з Біликом за Тисменицю на стави — де лише хмари над плесами.. Де не підеш — крізь сліпучий очерет мерехтить вода.. А глибше пасуться темні череди коропів. І жодного рибалки.. Аж на п’ятому ставі крізь високу стіну очерету ясніла плямка посеред плеса.. Лебідь застиг, однаково віддалений від берегів.. Далекий лебідь був у своєму світі — тому єдиному, віддаленому від усіх.. У тому вибраному з неба світі.. коли якось, вертаючись із теплих далеких країв, він попід хмарами раптом відчув, що має стрімко знизитись і сісти саме на цю воду.. Який високий і дивний вибір.. Буду саме тут і більше ніде.. Чи я так собі обирав місце під сонцем?.

На другий день подумав: його можна піймати, він довго так не протягне — у мене є добра мазь з білої тополі.. Але хто його знає — чи варто переймати чуже життя?. Його вже не було.. може, роздерли собаки?.. Знов і знов вийду на город: відхилю хвіртку і одразу проглядаю до тієї яблуньки — чи не товчеться там щось велике й чорне?.. У кінці городу, за латкою кукурудзи, раптом щось зблисло.. зачорніло і згасло — може, він?.. Ні.. То раптово повернувся листок хрону другим боком.. Він справді, як крило, величезний і темний — а колихнувся у вітрі і наставив свій лискучий сяючий бік проти сонця.. Поруч Білик крутнув хвостом.. Вишкірив писок, посміхається.. Він розкусив давно мою хитрість: йду ніби по огірок знов і знов на город.. Він добре знає, що там сиділо на яблунці, краще не чіпати.. Але де він?..

Я вже закінчив третю фігурку.. Мені чомусь вони здалися сестрами.. У Лукаса Кранаха являються з темряви три грації — наче жінки і діти одночасно.. Роздяглись і бавляться собі — затулюють одна одну якимись прозорими серпанками — а від кого?.. Я підійшов до яблуньки: так і є — зламана обчімхана галузка, пошкрябана кора..

І до кори вчепилася розпелехана його пушинка.. Вже третій день і ніякий вітер не здмухнув її.. Вп’ялася в кору.. І щойно наблизився до неї — бачу він іде, отам далеко, в кінці городу вигулькнув з високих сухих бурянів.. іде сюди, переходить навскіс наш город — йде до латки кукурудзи.. виринув наче з якого марева.. Народився з тої єдиної пушинки.. впевнено — як і тоді, випнув груди.. вже щось шматує, щось біле — розкидає довкола..

І стало набагато легше.. Ти так просто не пропадеш..

Лозанн

Існують, мабуть, у кожному житті якісь моменти з інших життів — не до кінця твої, але й не чиїсь.. Вони, може, не належать нікому, і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками.. Там усе можливе..

Я доживав тоді уже сам, без Нелі, на краю соснового бору в Глевасі, у глиняній хатці, якої вже, мабуть, немає.. Був початок осені, гарний вересневий день, у мене лишалося ще кілька годин до літака на Лозанну. На мені була біла шовкова сорочка і сірий угорський костюм, подарований батьком відразу після смерті матері.. Це все, що я мав у дорогу. Лишалось тільки одне: нарвати на ставку дикої м’яти.. Я перейшов ліс, колію на високому насипі, де ми з нею любили збирати величезні, мов кінські черепи, самородки кременю на сонячному схилі.. Той кремінь мав грубу білу шкіру, а під нею гарне ясно-червоне напівпрозоре тіло.. А трохи далі в осоці звивалася Глива, поволі розливаючись у долині тихим плесом ставка.. М’ята вже зацвіла — я виривав її з водою, довга, ламка, з білими мичкуватими корінцями.. Цілий мокрий сніп загорнув зісподу у ряднину, перев’язав..

А через якісь кілька годин злякано глянув у ілюмінатор і раптом бачу, як там, між ріденькими хмарами, звивається Дунай.. Долини, мабуть, виноградники, і Альпи зі снігом на вершинах.. У мене на грудях був сніп м’яти з темнорожевими суцвіттями.. Вони затінювали мені лице і спадали на плечі, темні вологі китиці.. Ми сіли в Цюріху, і там нас уже чекав Кейвін з мікроавтобусом, щоб довести до Лозанни.. І чотири години через цілу Швейцарію.. Надвечір на якусь мить зупинилися посеред розлогої долини.. Тихо-тихо.. Сюркочуть коники в траві.. І раптом чую: десь здалеку довкола озвалися дзвоники.. В долині вже темно, небо ще