Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Мандрівний вояк і міцно вхопився руками й ногами за гілку. Від удару металу об метал аж викресало іскри, а звук був такий гучний, що хаща задзвеніла.

— Що вони там роблять? — вибіг із хижки Безручко, вдивляючись у ліс. — А якщо вони поборють Його і повернуться сюди на розправу?

— Тікаймо! — кинув сокиру Безніжко. — Сідаймо на коня і вйо звідси!

Тим часом Прунслик не переставав скиглити, прощаючись зі своїм коротким і не вельми змістовним життям.

— О, моя люба тітонько Пудермантель! Ти вже ніколи не побачиш свого нещасного небожа! І все через того гультяя і махляра розбійника Пинтю! Це він приніс мене в жертву своїм захланним намірам. Хай на нього впадуть усі закляття…

Він не докінчив, бо, почувши знайоме ім’я, дракон знову наблизив зубасту пащу до полоненого.

— Ти сказав «розбійник Пинтя»?

— Т-так! С-саме так звати цього негідника!

— Та це ж мій кум! Кумась, хе-хе! Ми з ним учора добряче почастувалися. Ще й досі макітра тріщить.

І тут Прунслик зметикував, що це його шанс. Це ж той самий дракон, який дав їм на дорогу барильце вина й смачнющі пироги. Здається, звати його Шаркань. Треба негайно щось вигадати. Одразу! Цю ж секунду!

— В-ви знаєте, я найбільший друг Пинті. Можна сказати, теж кум. Майбутній. І розбійник послав мене покликати всіх йому… на п-п-підмогу. Бо він зараз із моїми товаришами потрапив у біду.

— Гм… — здивувався Шаркань і одразу дихнув полум’ям. — Хто ображає мого кума?

— Ну як х-хто?.. Лиходії.

— І де ці лиходії?

— Як це де? — розплющив від страху очі Прунслик, не знаючи, що мовити.

І тут знизу донеслося голосне бомкання. Це мідний бик зробив другу спробу повалити сосну з Молибогом. Мисливець глипнув униз і зауважив просто під собою посеред Мідної хащі на галявині якусь велику постать, що розгнівано металася в різні боки.

— Ось вони, ці лиходії!!! — заверещав Прунслик, вирішивши, що тільки-но дракон наблизиться до землі, він зіскочить і сховається в лісі.

Дракон з цікавістю глипнув униз своїм великим жовтим оком, а тоді плавно розвернувся в польоті і почав знижуватися.

— Це мідний бик і його не так просто побороти, — посерйознішав Шаркань. — Точніше, його ще ніхто не здолав.

А наші приятелі були вже в цілковитій безнадії. Сподівалися тільки на те, що сосна витримає. Однак після третього удару дерево почало хилитися. Ще один натиск мідного бика — і однією сосною в цьому зачаклованому лісі стане менше.

Але що це? Над галявиною майнула розлога тінь. Пинтя задер голову догори і отетерів: над Мідною хащею завис дракон, який тримав у лапах… Прунслика. Прунслик шарпався, як міг, аби зіскочити додолу, але Шаркань не розтискав пазурів.

— Ти що, двоногий, здумав мене обманути? — розгнівався змій і так дихнув полум’ям на бідолашного мисливця, що в того аж повіки обгоріли. — Я нікого не бачу, окрім бичиська, який буцає своєю дурною довбешкою дерево! Начувайся, поганцю!

— Я, тойво, н-не зумисне! — верещав Прунслик. — Вони тут були! Слово честі!

— От і вір після цього людиськам! — роззлощувався дракон, і, зробивши кілька потужних змахів крильми, почав здійматися вгору, міркуючи на тему «Що таке людина і як низько вона може впасти».

— Шаркань! — здогадався Пинтя, пильно вдивляючись у небесних прибульців. — А це Прунслик! Бігме, це він, наша ранкова пропажа! Вони прийшли нас порятувати, Кудлоше! Мабуть, їм калічки сказали про нас, дай Боже їм здоров’я! — здогадався отаман. — Але чому вони відлітають?!

— Бо вони нас не бачать! — загавкав пес.

— Тоді слухай мій наказ: всім негайно додолу і влаштовуємо показову гонитву на виживання. Такого шансу в нас більше не буде.

Бик аж присів із несподіванки, коли побачив перед собою одразу двох кривдників, та ще й з того дерева, яке він не чіпав. Він пустився гасати за ними, але втікачі вправно ухилялися від його смертельних рогів, передаючи один одному естафету небезпечного поєдинку. При цьому вони видавали всі звуки, на які були здатні. Галасували, свистіли, гавкали, співали, час від часу глипаючи на небо, чи близько вже підмога, бо всі ці веселощі могли закінчитися в один момент розпоротим черевом чи розтрощеними грудьми.

Молибог довго зважував, як допомогти приятелям. У ньому, як у відважному воїні, йшла запекла боротьба між почуттям обов’язку та військовою доцільністю. Адже внизу він ставав легкою здобиччю для бугая. У той же час виходило, наче латник ховається за спинами товаришів. Вони щомиті ризикують життям, а він відлежується на соснині. Тож Мандрівний вояк прийняв рішення, на яке тільки й може наважитися справжній лицар.

Але тут дракон знову почав знижуватись. Прунслик таки виконав свою важливу місію у цій рятівній операції. Він помітив колотнечу на галявині і тим врятував свою, здавалося, вже назавжди втрачену честь. Ба більше, він ще й приземлився як вправний парашутист. При самій землі зробив останню, але відчайдушну спробу звільнитися з драконячих пазурів — і міцна тканина його мисливської куртки не витримала й гучно тріснула. Прунслик з радісним криком звалився в траву, а бик зі здивуванням помітив, що на його територію висаджується повітряний десант.

Та він не довго міркував, бо Шаркань вхопив його двома лапами за роги і став щодуху бити своїми могутніми крилами, силкуючись піднятися в небо. Поволі-поволі він підіймав мідну тушу вгору, поки нарешті цілком не відірвав її від землі. Бик перелякано мукнув, не розуміючи, що робиться. Тепер він був зовсім не страшний. Ще мить тому грізний і нещадний володар Мідної хащі тепер мав безпорадний і приречений вигляд. Раптом він рвонувся з лап дракона — чи то з переляку, чи то від злоби. А оскільки метал — це все ж не живе тіло, то мідні роги ковзнули в пазурях Шарканя, якими він натужно старався втримати цю могутню