Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

на виручку прийшла кмітливість Молибога. Недарма він усе життя провів у сутичках та війнах. Розуміючи, що найбільшої образи володарю Мідної хащі завдає нищення його лісу, він навмисно зламав шишку, що росла біля його голови, і кинув нею у нападника.

Що тут скоїлося! Бугай затрубив велетенськими легенями, розкривши запінений писок. Розвернувся точно у напрямку Мандрівного вояка (мабуть, він якимось чином відчував кожну тутешню рослинку) і, похитуючись, почвалав у бік кривдника.

Цього було досить, аби Пинтя спритно видерся на дуба, де розташувався Кудлош, і вони удвох налаштувалися споглядати, що чинитиме бик.

А господар Мідної хащі тим часом стояв біля сосни, міркуючи, як скинути з неї свого кровного ворога. Обладунки на Молибозі були геть зім’яті. Якби це був не покійник, то він давно б уже сконав від потрощених кісток. Але мертвяку смерть була не страшна. Хіба що тіло по-варварськи розшматували б на кусні. Та мідний бик, схоже, якраз і готувався влаштувати таке покарання за зухвальство.

Однак для цього треба було дочекатися, коли його непрохані гості спустяться на землю. Бик був не настільки дурноверхим, аби цього не розуміти. Тож він влігся біля сосни, чекаючи, що рано чи пізно ненависний кривдник сам спуститься до нього. Єдине, чого він не врахував: мертвяк міг лежати на гілці до страшного суду, бо нічого в житті не потребував. Інша справа — Пинтя з Кудлошем, які в ролі птахів довго протриматися не могли.

Але тут саме час розповісти про події, що відбувалися геть у іншому місці. Як відомо, лише той, хто встрягав у халепу, найкраще знає, як із неї вибратись. Прунслик, який спочатку від душі радів, що нарешті здихався небезпечних пригод і тепер спокійно чеберяє до Тихого озера на краю світа, через якусь годинку-другу зрозумів, що не все так гарно, як вимальовувалося в його не зовсім світлій голові. Бо коли трава почала сягати йому по шию, Прунслик збагнув, що остаточно заблукав. Неборак дивився на сонце і ніяк не міг згадати, в який бік йому треба прошкувати: на захід? на схід? на південь чи північ? Небесне світило тільки його пражило, але нічого так і не промовило.

Бідолашний Прунслик заплакав з горя, бо вже натомився, налякався і зголоднів. А довкола не було жодної душі, яка б йому допомогла чи розрадила. Скільки сягало око — тягнулася безмовна рівнина.

— Це все розбійники! — розмазував він по брудному обличчю сльози. — Пинтя звів мене з чесного путівця! Хай йому грець! І тепер мене з’їсть якась звірина у цій пустелі.

На біду, Прунслик мов у воду дивився (іноді й серед звичайних людей трапляються провидці. Тому про лихі наміри ніколи не говоріть вголос), бо зненацька на мисливця впала розлога тінь. Коли ж він задер голову догори, то крик застряг йому в горлянці. Якби він був вправним мисливцем, то зміг би ще оборонитися. Але ж Прунслик носив рушницю хіба що для втіхи. А радше — для виховання власної відваги, яка все одно не хотіла виховуватися.

Тінь збільшувалася, а Прунслик так і сидів у зеленому трав’яному морі з відкритим від жаху ротом. І на багато миль на захід, схід, південь і північ не було ні душі, яка б його порятувала від неминучої розплати за ганебну втечу.

Розділ 9. ПОЄДИНОК

То був дракон, який спритно на льоту вхопив невдаху за мисливську зелену куртку. Це означало, що змій не зовсім голодний. Інакше він би одразу засмакував Прунсликом. Мабуть, він ніс його своїм рідним.

— В-в-вельмишановний пане драконе… — почав від страху белькотіти горе-мисливець, коли під ним внизу замиготіли краєвиди з висоти пташиного польоту.

— О, то воно ще й розмовляє! — нахилив до нього голову змій.

— Х-х-хто розмовляє?

— Як хто? М’ясо! — змій був, певно, неабияким жартівником.

— Д-даруйте, я н-не м’ясо! Я м-м-мисливець!

— О, то мені тоді слід тебе остерігатися, хе-хе!

— З-зовсім н-не слід! Я ще нікого за життя не вполював. Слово ч-честі!

— То який ти тоді мисливець?! — зареготав дракон і випустив із пащі стовп полум’я.

— К-к-куди ви мене несете? — не вгавав Прунслик, розуміючи, якщо мовчатиме, то точно пропаде ні за цапову душу.

— Я вирішив помиритиря зі своїми родичами. Сам я людей не їм, бо зарікся перед весіллям. Пощу, так би мовити, хе-хе! Але батьки з братами харчуються людським м’ясцем, тож понесу їм даруночок. Може, подобрішають. Ти хоч дієтичний?

— Я вже не знаю, який я, — заплакав Прунслик, і його сльози закапали вниз, впавши точнісінько на лисину Безніжка, що рубав дровенята. Той задер голову догори і злякано, спираючись на п’ястуки, почалапав на сильних руках у високу траву. Просто над їхньою хижкою летів дракон, несучи в кігтях чергову жертву.

Тим часом у Мідній хащі настало тривале затишшя. Але це була тиша перед бурею, бо всім уже остогидло нидіти без діла: і тим, що поховалися на деревах, і тому, хто їх вартував. Пинтя розумів: треба щось вигадати. Але нічого рятівного на думку не спадало. Може, слід пересуватися Мідною хащею, як мавпи по деревах? Але ж Кудлош так не зможе стрибати!

Та й Молибог заважкий для повітряної гімнастики. Чи, може, варто погукати на поміч братів-брамарів? Хай домовляться з мідним биком, а ми їм за це коня подаруємо. Але ж як їх догукаєшся?

Господар Мідної хащі і собі, подрімуючи, розмислював, як зігнати додолу непроханих гостей. Але в його твердій бичачій голові ясніла тільки одна думка: звалити сосну додолу і тоді вже розправитися з ворогом на місці. Хоч і загине мідне дерево, але й злочинці будуть покарані. Бик, ремигаючи, поволі встав, ляснув себе хвостом по боці і почав задкувати для розгону. Відійшовши кроків на тридцять, він пустився бігти вперед, нахиливши міцного лоба для удару. Добре, що це зауважив