Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

— Дурненька Шамхат, — почула вона голос і знеможено склепила повіки.

А пан з Ніппура ляснув у долоні й сказав слузі:

— Вкиньте її у ріку, доки не розвиднілося.

Шамхат рухається над водою і бачить своє тіло, без жодної прикраси, без одежі. Вода жовта під сірим, збуреним хмарами, небом, з якого ось-ось поллється дощ. Кожна річ в Небі-Землі так задумана Аном, що несе в собі одночасно добро і зло, життя і смерть. І з цим треба змиритися. Чи була Шамхат щасливою в місті Уруку, повз товсті мури якого пропливають зараз її розлучені душа з тілом? Була й не була. Чи мало її життя якусь вартість в очах людей? Мало і не мало. Чи має її мертве тіло вартість перед Небом-Землею?…

Тіло Шамхат належить Ріці. Коли течія сповільниться, воно опуститься на дно, в намул, разом з іншими тілами, стане поживою для риб. Цих ситих риб спіймають рибалки в сіті, принесуть на ринок, на поживу людям Урука чи іншого міста. Ніщо не пропадає, окрім голосу.

У вранішньому тумані душа діви Шамхат не одна. Довкола аж роїться від напівпрозорих постатей, однакових, безмовних. Душ убогих, старців, злочинців, жертв, немовлят, за кого нема кому заплатити. Куди вони прямують? Навіщо? Увага кожного прикута до свого мертвого тіла, скрині душі. Деякі починають відставати, загубивши своє тіло, метушаться, шукають, а далі бліднуть й розпливаються… Що буде, коли зійде сонце? Воно їх усіх спалить.

Але тут Шамхат починає розуміти, що сонце не зійде. Вони покинули землю, яку щодня осяває Уту. І то не хмари, що мають пролитися дощем, а підземне склепіння над рікою, що впадає у царство Нерґаля, створене з сірої глини, пронизаної корінням дерев.

Зненацька почувся гул, тріск, від якого усе почало тремтіти. Повітря наповнилось блискавицями. Згори посипались грудки глини, втім, вони не завдавали жодної шкоди. Але блискавки вражали безплотні постаті, й ті мовчки, без спротиву, падали в безодню Ріки, на мить спалахуючи. Далі почався справжній хаос. Суцільні потоки води заповнили собою підземелля. Вода аж стогнала, намагаючись вирватись з тісного простору. У цьому вирі усі погубили свої тіла. Проте Шамхат не відчувала особливого жалю, адже не лише мертва, а й жива плоть, давно не належала їй, як і власне ім’я: усі нею користувались, усі чоловіки Урука, хто бажав отримати насолоду — старі й молоді, старійшини і чиновники, купці й писарі, воїни і пастухи. За це вони давали їй те, що потрібно, аби тіло отримувало необхідні життєві соки і продовжувало виглядати звабливим. І нічого поза тим.

Якимось внутрішнім чуттям жінка знала, що вода знайде вихід, і оскільки вона, Шамхат, теж є часткою того хаосу, то і для неї існує вихід. Вона — не сама. Вона ніколи не буде сама, влившись у могутній ритм води. І даремно вона боялась за Енкіду. У царстві Нерґаля він не самотній. Можливо, вона приєднається до нього. І їх ніщо не розлучить: ні жінки, ні чоловіки, ні дороги, які ведуть у чужі краї, ні чоловічі й жіночі справи. Той добрий пан з Ніппура розлучив Шамхат не лише з власним тілом, а й з Уруком, з цим життям, що не мало жодного сенсу. Тепер вони з Енкіду чекатимуть на Більґамеса, який пішов шукати життя вічного на землі, але знайде його під землею. Звідки в неї була така впевненість? А ось звідки.

Перебуваючи в полоні вируючої каламутної води, незбагненним чином, внутрішнім зором, Шамхат побачила безкраю гладінь синьої води, осяяну вранішнім сонцем, картину, наповнену спокоєм. Море[59], царство богині Нашле, яке подарував їй великий Брат богів Енкі. Шамхат ніколи не бачила моря, але про нього розповідали купці, що приходили до неї. Проте вона навіть не уявляла, що море може мати таку барву, з якою не зрівняється жоден з лазуритів. Але зблизька вода була прозорою: небесну лазуритову барву дарував їй Ан.

А Шамхат засмутилась, бо все життя вона провела в Уруку, за винятком тих кількох днів у степу, коли сповняла волю богів, ловлячи в свої тенета дикого чоловіка Енкіду. Виявляється, світ поза степом, кур-кур, зовсім не страшний.

Жінка побачила каміння, яке лизали хвилю, змінюючи одна одну. І Більґамеса, який лежав горілиць на піску. Засмагле тіло, вкрите краплями води, здригалось, уста щось шепотіли, а очі дивились у небесну безодню. Поруч з ним, торкаючись пальців, лежав жмуток трави, що відливала червоним. Далі впала темна завіса, і коли вона знову відхилилась, Шамхат побачила велике око Напни, що відображалось у темно-зеленій воді. Більґамес спав, поклавши голову на камінь, вкрившись плащем, і стискав у руці той самий жмуток зілля. Либонь, те зілля було чудодійне.

По світлому піску ковзнула велика чорна змія, істота, якої боялись навіть духи, не кажучи вже про людей. Вона підповзала до безборонного Більґамеса, але не для того, щоб його вкусити. Жодна змія не кусатиме людину, якщо та не дратуватиме її, не руйнуватиме гніздо, не простягне руку, або не наступить на неї. Спершу Шамхат подумала, що змія хоче зігрітись на серці Більґамеса, і вивідати його потаємні думки. Але насправді змію привабив запах трави і вона повзла йому назустріч тихої місячної ночі, сама дитя ночі. Шамхат хотіла розбудити Більґамеса, але відчула потужний опір не лише ззовні, а й зсередини. Навіщо їй порушувати волю богів, від яких залежить