Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

її місце в світі, звідки не повертаються, куди вона незабаром потрапить? А щодо власного опору, то вони з Енкіду не розуміли дивного бажання Більґамеса жити вічно. Енкіду хотів померти не на ложі, а в степу, не поміж стін, а під лазуритовим небом, не під акомпанемент плачу, а під шум очерету й вітру. Шамхат було все одно, де померти, аби з братом своїм Енкіду, з мужом своїм Енкіду, сином своїм Енкіду. Нехай спить герой Більґамес, на дві третини бог, на одну третину людина. У царстві Нерґаля він матиме довкола себе родину, слуг, садівників, арфістів, виночерпіїв. Майже все, що має в Уруку.

І знову темна запона закрила від Шамхат видіння того, що було, чи, можливо, буде. І коли вона відсунулась. Настав ранок. Більґамес ридав, качаючись по землі, а віддалік лежала порожня шкіра старої змії. А сама змія, віднайшовши молодість, солодко спала в норі[60].

Та Шамхат не мала часу думати про видіння. Потік води нарешті вирвався на волю і полетів униз, а разом з ним потужна хвиля повітря.

Кістки над краєм безодні

А потім її викинуло на берег. О боги Неба й Землі, яке смутне видовище відкрилось перед Шамхат! Неозора пласка рівнина, всіяна кістками і трупами людей і тварин, що їх відкинув світ живих. Незліченна кількість, яку, мабуть, і писарі Нерґаля не можуть полічити. Втім, боги дбають, щоб мертвих не було більше, ніж живих, а живих — більше, ніж мертвих. Така доля, що про поживу мертвим нема кому подбати, що хтось стає жертвою вбивць і лишається непохованим, що хтось не має матері, а хтось — сина…

Усі почуття Шамхат, здавалось, залишились в тілі, але розум був поки що з нею. Мертві не божеволіють, а вона була певна, що мертва, бо бачила власне тіло, яке пливло водою разом з іншими тілами, а потім зникло у вирі. Скраю лежали ті, хто помер недавно, учора, хоча Шамхат не була певна, чи зараз ранок чи вечір, бо в царстві Нерґаля і Ґашінґаль час інший. Уту спускається під землю, коли пройде шлях із Східної брами до Західної. Над нею нависало небо, якась брудно-сіра пелена. Вздовж берега клубочився туман, ні, то були безплотні постаті, котрі блукали поміж свіжих небіжчиків. «Треба й себе знайти, — подумала Шамхат. — Я маю подивитись на себе. Так годиться». І вона підійшла ближче до примарних постатей-тіней. Ніхто не звертав на неї уваги: усі були надто заклопотані собою, щоб вступати у бесіди. Та й, зрештою, говорити ніхто не міг. Тому всюди панувала тиша, нечувана тиша, несусвітня.

Тіла лежали так, як їх викинули хвилі, в незручних позах. Одні долілиць, багато мали рани, завдані водою. Старі й молоді, каліки, діти, немовлята, перемазані намулом, а поміж ними мертві тварини — вівці, телята, собаки, коти, птахи… Шамхат шукала себе, таку ж непривабливу, понівечену Рікою і життям. Вона довго ходила берегом, і знайшла тіло Ені, маленької служниці, яка вважала себе її дочкою, хоч то не могло бути правдою. Не знати, чи знайшла душа Ені своє тіло. Шамхат озирнулась довкола і не помітила нікого, хто нагадував би Ені. Мабуть, вона вже пішла звідси. Здається, деякі душі прибували сюди раніше за свої тіла, бо як тільки вода викидала нове тіло, кілька примарних постатей кидалося до нього. Але не так, як живі люди. Тут не було різких рухів, наче душі зав’язли в меду потойбічного світу. Знайшовши тіло, тінь-душа нахилялася над ним, намагалася увійти до тіла, обіймала його, тулилася… Невже вони не розуміють, що двері тіла навіки замкнені для них і належать Нерґалю, пастирю мертвих? І що повернутися звідси неможливо. Он яку важку дорогу вони подолали. Недаремно її називають дорогою без вороття.

Нарешті Шамхат знайшла себе, тобто свою земну оболонку. Тіло лежало обличчям донизу, в грязюці. Вона впізнала себе по сплутаному мокрому волоссі, в якому чомусь застрягла шпилька з рожевою квіткою. Напевно, роздягальники трупів не завважили. Та наступної миті вона засумнівалась, чи це не помилка, бо поряд лежала лицем донизу інша жінка, така ж молода, вп’явшись у пісок посинілими пальцями. Мабуть, вона потонула в одному з каналів, таке часто буває, коли осипається гребля. Але й Шамхат могла теж втонути! Вона навіть почала щось пригадувати: удар об воду, якесь червонувате світло, що буває, коли починає сходити сонце Уту, повільно прочиняючи двері, щоб не спалити ліси в Країні кедрів. Зрештою, вона не хотіла нічого пригадувати. Тут їй це непотрібно.

Шамхат забирає з собою Писар мертвих

І тут Шамхат помітила писаря, за яким ходив учень з табличкою. Вони не нагадували мертвих, однак і живими їх важко було назвати. Таких людей немає в Країні чорноголових. Надто високі, з волоссям кольору соломи, білою шкірою й прозорими очима. Напевно, вони служать Діві-писарю, яка в підземному світі записує долі всіх людей. Шамхат застигла над двома тілами, одне з яких колись належало їй, а тепер вже ні — тільки душа й ім’я. Втім, імена також мають долю: їх можуть забути чи пам’ятати вічно. Але зараз своє ім’я вона не може вимовити. Є надія, що його запишуть на глиняній табличці, й у царстві Нерґаля воно зберігатиметься вічно. Але на землі… Доки приносять жертви й відчитують молитви, доти існує зв’язок між живими і мертвими.

Ті, чиїми кістками встелено берег, їм ніхто не принесе ячмінних коржів і пива, і вони гризтимуть суху глину й злизуватимуть росу зі стін. Їх навіть не пустять через Браму, бо за це треба платити. Хто міг сподіватися, що Шамхат приєднається до цих найнещасніших!

Шамхат з острахом спостерігала, як Писар з помічником наближаються