Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

— Мушу.

Настала тиша. А потім чоловік знову обізвався:

— Я хотів би бути на твоєму місці, Шамхат. Це — мені до вподоби. Але я сподівався, що ти допоможеш мені стати людиною, тобто розпізнати власну сутність. Спершу я вийшов за мури Ніппура, і увійшов у мури Урука, тихо й мирно. Я ще не знав, навіщо це роблю. Я оглядав місто, стрічався з великими людьми Урука, залагоджував якісь справи, і так три дні відтягував зустріч з тобою. Я пізнав храмових блудниць, щоб наситити тіло й не бачити у тобі лише жінку. Але сьогодні серед ночі я прокинувся і відчув, як з неба Ану простягає мені лазуритові нитки. Їх було так багато, вони дзвеніли, як струни арфи, але я не міг до них дотягнутись. Тіло моє ствердло як камінь і стиснуло душу. Я почував одночасно велику муку і велику радість. Якби розколоти мене в цю мить, звідти вирвався б стовп полум’я і спалив Небо-Землю. Якби ти знала про це, Шамхат, ти розкрила б переді мною не лише груди й лоно, як розкрила їх Енкіду, а й серце!

— Звідки ти знаєш, що я не відкрила Енкіду ще чогось?

— Знаю, бо ти ставилася до нього, як до сина.

— Звідки ти знаєш, що я не ставилася до нього ще якось інакше?

— Знаю, бо він вважав тебе матір’ю. А матері не відкривають серця дітям. Вони переносять їх після народження до нього, як перед тим виношували у лоні..

Знову настала тиша, тільки вже не така глуха, як раніше. Шамхат чула, як потріскують факели і знадвору долинає не то крик, не то схлип сови. Вона повернулася до реальності і душу знову охопив страх перед порожнечею. Ніби на її очах, хоча вона цього не бачила, Енкіду провалюється в підземний світ. Не так, як усі люди. Він сходить туди живим, не подумавши, чи варто це робити: заради барабанних паличок, не послухавши пересторог Більґамеса. І враз її осяяло світло істини: Більґамес покинув Урук не задля пошуків вічного життя, бо життя сповнене мук і горя. Його мучило почуття провини, усвідомлення незворотності втрати, таке нестерпне, що він аж перестав відчувати себе богом. Мусив щось сказати, бо втрата найближчої людини не є причиною покидати Урук.

— Ти не маєш що сказати, Шамхат?

— Я сказала, що продаю лише своє тіло.

— Навіть, якби я був богом?

— Я не знаю, чи боги потребують, аби ми їм відкривали своє серце. Їм і так, напевно, все відомо. Я не посвячена в таїнства богів.

— Тоді я тобі скажу, Шамхат. Той, хто мало знає, той помиляється більше. А помилки порушують священні ме.

Обличчя стало суворим і закам’янілим, і Шамхат охопив справдешній жах. Тут би їй впасти ниць й заридати від страху й каяття, але погляд пана з Ніппура прикував її до місця, наповнив тіло крижаним холодом нічної пустелі. Як же їй хотілось піти звідси, будь-якою ціною! Вона все ще сподівалась, що її відпустять. Усе лихо Шамхат полягало у тому, що вона проводила свої дні в самотності й бездіяльності, не маючи поряд нікого, з ким могла би поговорити. Вона забула, що без Енкіду й Більґамеса беззахисна перед світом: перед усією цією кривдою і жорстокістю існування, перед демонами хвороби, смерті, голоду й страху. Зрештою, і боги перед ними безсилі, усі, крім Ана, недосяжного і такого далекого, що він не може бачити не лише Шамхат, а й Енкіду і Більґамеса, і цього великого пана з Ніппура, і йому немає до них діла, бо помисли його відрізняються від людських і божих помислів, як вогонь відрізняється від попелу. Вогонь породжує попіл, але попіл ніколи не породить вогню. І поміж блудниць Шамхат була чужою, відколи її тінь злилася з тінню Енкіду. Брат її пішов, а тінь його залишилася.

Пан з Ніппура з витонченою жорстокістю оголював її душу, витягував з середини тіла, як рибу витягують з води, і ця риба поволі конає на сонці. Голосу її не чути люди. Лише боги знають, що кричить риба в передсмертних муках.

— Шамхат, — тихо-тихо мовив пан з Ніппура, — я маю для тебе дуже добре вино. Давай вип’ємо його удвох, і ти відкриєш мені своє тіло, знявши з нього усі прикраси, бо для цього ти прийшла сюди. Взамін знятих прикрас я подарую тобі інші — для волосся, шиї, грудей, рук. Коли ти повертатимешся додому, вони так сяятимуть і дзвенітимуть, що всі урукські жінки помруть від заздрощів. Я дуже багатий, Шамхат. Ти не пожалкуєш, що прийшла сюди…

Він сягнув рукою по невеликий темний глечик, що стояв на окремому столику, налив у чашу прозорого вина, що пахло квітами, й простягнув її Шамхат. Вона прийняла чашу з його рук, їхні пальці зіткнулись, й вона відчула священний трепет свого тіла, наче того першого дня, коли її лоно прийняло чоловічу силу. Вона не думала, що це може ще колись повторитись. Мабуть, то був справді один з богів. По тілу поповзли мурашки, а далі вона відчула млість, і спробувала сказати:

— Я твоя, мій пане.

Бо відчула себе кимось більшим, ніж блудниця. Від блудниці вимагають її вміння, а не серця, гри, а не любові, ілюзії, а не правди. Проте язик не слухався, уста затерпли, таким міцним було вино. Вона зніяковіло засміялась, тобто здавалось, ніби сміється, хоч насправді сміх долинав звідкись збоку. Шамхат схилилась на ложе, що пахло звіром, не здатна навіть підібгати ноги.