Лев Толстой - Дитинство

її протопопові, якому ця річ, здавалося, дуже припала до вподоби: він хитав головою й з цікавістю поглядав то на коробочку, то на майстра, що міг зробити таку чудову штучку. Володя підніс свого турка й так само заробив похвали звідусюди. Дійшла й до мене черга: бабуся, ласкаво всміхаючись, повернулась до мене.

Ті, що самі відчували несміливість, знають, що почуття це збільшується в прямому відношенні до часу, а рішучість зменшується в зворотному відношенні, тобто—що довше триває це становище, то стає воно непереможніше, і то менше лишається рішучости.

Остання сміливість і рішучість покинули мене тоді, коли Карл Іванович та Володя підносили свої подарунки, і несміливість моя дійшла до крайної міри: я відчував, як кров від серця безперестанку приливала мені в голову, як раз-у-раз червоніло моє обличчя і як на лобі й на носі виступали великі краплини поту. Вуха горіли, в усьому тілі я відчував тримтіння й спіт-нілість, переступав з поги на ногу й не рухався з місця.

— Ну, покажи ж, Миколонько, що в тебе — коробочка чи малюнок?—сказав мені тато. Що мені було робити. Тримтячою рукою подав я зім'ятий нещасний отой аркушик; але голос зовсім відмовився служити мені, і я мовчки зупинився перед бабусею. Я не міг прийти до пам'яті після думки, що замість сподіваного малюнка при всіх прочитають мої нікчемні вірші й слова: "як рідну матір", які ясно доведуть, що я ніколи не любив і забув її. Як передати мої страждання тоді, коли бабуся почала читати голосно мої вірші і коли, не розбираючись, вона зупинялася на середині рядка, щоб з усмішкою, яка мені тоді здавалася глузливою, глянути на тата, коли вона вимовляла не так, як мені хотілось, і коли, через слабі свої очі не дочитавши до кінця, вона передала аркушик татові й попросила його прочитати їй спочатку. Мені здавалося, що вона це зробила для того, щоб тато сам міг прочитати останній рядок, який так очевидно доводить мою бездушність. Я чекав того, що він лясне мене по носі цими віршами й скаже: "поганий хлопчиську, не забувай матері!., от тобі за це!" Але нічого такого не сталося; навпаки, коли все було прочитане, бабуся сказала: charmant! і поцілувала мене в чоло.

Коробочка, малюнок і вірші були покладені вряд із двома батистовими хустками й табатиркою з портретом на висувний столик вольтерівського крісла, в якому завжди сиділа бабуся.

— Княгиня Варвара Іллівна!—оповістив один із двох величенних льокаїв, що їздили за бабусиною каретою.

Бабуся, замислившись, дивилась на портрет, вправлений у черепахову табатирку, і нічого не відповідала.

— Дозволите просити, ваша ясновельможність? — повторив льокай.

XVII. КНЯГИНЯ КОРНАКОВА.

— Проси,—сказала бабуся, сідаючи глибше в крісло. Княгиня була жінка років на сорок п'ять, маленька, худорлява, суха й жовчна, з сіро-зеленими, неприємними оченятами, вираз яких цілком суперечив неприродньо-ласкаво стуленому ротикові. З-під оксамитового капелюшка з струсевим пером вибивалося блідо-рудувате волосся; брови й вії здавалися ще блідіші й рудіші на нездоровому кольорі її обличчя. Незважаючи на це, її невимушені рухи, малісінькі ручки й особлива сухість в усіх рисах обличчя—все це надавало її загальному виглядові чогось шляхетного й енергійного.

Княгиня дуже багато говорила й свосю манірою розмовляти належала до того типу людей, які завжди говорять так, ніби їм суперечать, хоч би ніхто й жодного слова не говорив: вона то підносила голос, то поступово знижувала його, то раптом іще жвавіше починала говорити й оглядалася на присутніх осіб, що не брали участи в розмові, наче бажаючи підсилити себе цим поглядом.

Хоч княгиня поцілувала бабусю в руку й ввесь час називала її ma bonne tante, я помітив, що бабуся була з неї неза-доволена: вона якось особливо піднімала брови, слухаючи її оповідь про те, через Ш° саме князь Михайло ніяк не міг сам приїхати поздоровити бабусю, хоч і дуже хотів того; і, відповідаючи по-російському на французьку мову княгині, вона сказала, особливо якось розтягуючи слова:

— Дуже вам вдячна, моя люба, за вашу ласку; а що князь Михайло не приїхав, так що ж про те й говорити... у нього завжди сила-силенна всякої роботи; та й так іще сказати,—яка йому радість із старою сидіти?

1, не даючи княгині часу спростувати її слова, вона казала далі:

— Що, люба, як ваші діточки?

— Та богові дякувати, ma tante, ростуть, учаться, пустують... особливо Етьсн, старший, такий гульвіса робиться, що впину ніякого немас; затеж і розумне—un garçon qui promet. Уявіть собі, mon cousin, — говорила вона, звертаючись виключно до тата, тому що бабуся, аж ніяк не цікавлячись княжими дітьми, а бажаючи похвалитись своїми онуками, обережно дістала мої вірші з-під коробочки й почала їх розгортати, — уявіть собі, mon cousin, що він устругнув цими днями...

І княгиня, нахилившись до тата, почала йому розповідати щось з великим захопленням. Закінчивши оповідання, якого я не чув, вона зараз же засміялася і, запитливо дивлячись у татове обличчя, сказала:

— Який хлопчпк, mon cousin? Він вартий, щоб йому хло-сти дати; але ця вигадка така розумна й потішна, що я простила його, mon cousin.

І княгиня, уп'явшись очима в бабусю й нічого не кажучи, посміхалася.

— Хіба вп б ' ç т е своїх дітей, моя люба? — спптала бабуся, значуще піднімаючи брови й даючи особливий наголос на слові "б'сте".

Ах, ma bonne tante,— кинувши швидкий погляд на тата, лагідненьким голоском відповідала княгиня,—я знаю ваші погляди щодо цього; але дозвольте мені в цьому одному з вами не погодитись: скільки я не думала