Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— Цей будинок ідеальний, — описувала вона йому віллу.

Падуя справді виявилась ідеальною. Вони зустрілися лише за кілька місяців до того, як ухвалили рішення жити разом, і не потребували довгого знайомства, щоб зв’язати свої долі. Їх миттю потягнуло одне до одного, сила тяжіння безмежна, як небо. Спершу Ентоні навіть злякався, хоч, точніше, його злякало те, що він може втратити це почуття. Надто потужне, надто прекрасне для цього світу. Але Тереза вірила в долю. Вони знайшли одне одного, так і мало бути. Разом вони недоторканні.

Його кохану назвали на честь Святої Терези з Трояндами,[24] тому Ентоні вирішив посадити трояндовий сад їй у подарунок. Увесь жовтень він не знімав гумових чобіт, насипаючи землю й перекопуючи добре зіпрілий перегній. Тереза приносила йому чай і всіляко підбадьорювала. Троянди приїхали похмурого листопадового ранку, Ентоні й Тереза повідморожували собі носи, пальці на руках і ногах, поки висадили кущі навколо латки газону. Бліде осіннє небо було розфарбоване для них у барви веселки: Тереза читала описи квітів з табличок із назвами троянд. Ось вам рожева і запашна «Альбертіна», що тягнеться до сонця, піднімаючись над ґратчастою аркою, криваво-червона оксамитова «Гран-прі», сніжно-біла «Марша Стенгоуп», «Розкішна» кольору міді, сріблясто-рожева «Місіс Генрі Морс», темно-червона «Зірка Голландії», «Мелані Суперт» із блідо-жовтими пелюстками, залитими барвами аметисту й кіноварі, а також «Королева Александра» кольору старого золота. У чотирьох кутках газону вони посадили звичайні троянди «Альберік Барб’є», «Гаявата», «Леді Гей», «Потік золота». А коли вже завершили роботу і стояли близько одне до одного в зимових сутінках, Тереза ніжно поцілувала його у вуста й поклала щось маленьке і кругле на його змерзлі долоні. Це була ікона Святої Терези з Трояндами у формі медальйона, обрамлена в золотавий метал і скло.

— Це подарунок на моє перше святе причастя, — сказала вона. — Я дарую його тобі в подяку за наш прекрасний сад і як нагадування про те, що я кохатиму тебе довіку, незважаючи ні на що. Обіцяй, що завжди носитимеш його з собою.

Ентоні усміхнувся:

— Я обіцяю, — урочисто виголосив він.

Знову сльози покотилися по щоках Ентоні, коли він стояв на самоті серед троянд прекрасної літньої ночі. Одинокий і обкрадений, згадуючи її поцілунок, її слова і вагу медальйона у своїй руці.

Він загубив його.

Медальйон лежав у нього в кишені, коли Ентоні стояв на розі Ґрейт-Рассел-стрит, чекаючи на Терезу. Вона так і не прийшла, а повернувшись додому того дня, він утратив і кохану, і її медальйон. Він повертався туди, шукав його на вулицях, у стічних канавах, але знав, що це безнадійно. Немов він утратив її двічі. Медальйон мав з’єднувати їх навіть після її смерті, немов невидима нитка. Та найгірше було усвідомлювати, що він не дотримав своєї обіцянки. Так Ентоні почав збирати речі, загублені іншими людьми, збирати і зберігати їх у надії, що колись хтось зможе зцілити своє розбите серце й допомогти йому спокутувати свою провину. Але чи достатньо він зробив? Зараз він дізнається.

Трава була досі тепла і пахла сіном. Ентоні ліг на землю та розкинув свої довгі руки і ноги, готовий до останньої подорожі. На нього хвилями накочувався аромат троянд. Він подивився в безмежний океан неба і вибрав зірку.

Вона подумала, що він спить. Безглуздо, але про інші варіанти й подумати було страшно.

Уранці Лора, як звичайно, прийшла до Падуї, будинок стояв порожній, що мало означати — Ентоні вийшов на прогулянку. Утім, тривожний дрож чомусь пробіг їй за плечима. Вона пішла на кухню, зробила собі кави і спробувала заспокоїтися. Але тривога лише посилювалась. Усе швидше калатало її серце. Веранда, розчинені двері в сад, Лора вийшла, почуваючись так, немов вона йшла до дошки. Ентоні лежав, укритий пелюстками троянд, розпластавшись на вимоклій від роси траві. На віддалі могло і справді здатися, що він спить, але, якщо підійти ближче, все ставало зрозуміло. Його колись блакитні очі вкрилися білою поволокою, бездиханні губи посиніли. Жінка несміливо доторкнулася кінчиками пальців до його щоки. Тверда шкіра була, мов крига. Ентоні помер, зостався лише труп.

Зараз Лора сама в будинку. Лікар і директор похоронної агенції прийшли і пішли. Вони говорили притишеними голосами, люб’язно й кваліфіковано працювали зі смертю. Така, зрештою, їхня професія. Вона зрозуміла, що хотіла б, аби тут був хоч Фредді, але в нього сьогодні вихідний. Лора сиділа за столом на кухні й дивилася, як вистигає інша чашка кави, її обличчя пекло і червоніло від сліз розпачу. Цього ранку все її життя полетіло за вітром, як пух. Ентоні й Падуя стали сенсом її існування. Вона не знала, що робитиме тепер. Удруге за своє життя вона зовсім утратила орієнтири.

Годинник у передпокої бив шосту, а Лора досі не могла змусити себе піти додому. Зараз вона усвідомила, що вже вдома. Квартира — лише місце, де вона перебуває, коли не може залишатися в Падуї. Сльози знову забриніли в очах. Треба щось робити, якось відволіктися, хоч на короткий час. Хоч би виконувати свої обов’язки. Ще залишився будинок, про який треба дбати. Відтепер вона й далі це робитиме, доки хтось не скаже їй «годі». Лора почала обходити Падую, спершу