Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

інквізиторів, Хайяті-заде з’являвся там, де могла знадобитись його єврейська невгамовність.

Він ще побуває в багатьох цікавих місцях і стане свідком значно страшніших драм. Але Шабтаєві нема про що розмовляти із Хайяті-заде.

Він думав лишень, як пережити цю ніч. Прихильники Шабтая називали фортецю Абідос «миґдаль оз» — вежею сили, твердинею, очікуючи від нього негайних чудес. Начебто він спопелить султана своїм орлиним поглядом, висушить Середземне море, щоб до Єрусалиму змогли дістатися десять загублених колін Ізраїлевих, що живуть далеко в Африці, перенесе столицю до Єрусалима, сяде на трон Давида…

Але Шабтай Цві не виправдає цих сподівань. Абідоська фортеця — не «миґдаль оз», а «миґдаль сафек», вежа сумнівів, де здійсниться безпрецедентне — людина, проголошена Машіахом, стане мусульманином. За що Шабтая Цві проклинатимуть усіма видами проклять, від спеціально написаних для нього «клалот» до найдавніших вавилонських побажань розсипатися на порох, згоріти у вічному вогні чи бути роздзьобаним на шматки хижими птахами.

Жодного єврейського хлопчика більш ніколи не назвуть Шабтаєм, навіть якщо той також народиться в суботу. Будь-яку книгу, будь-який сувій, амулет, мезузу та чорну коробочку тфіллін рош вважатимуть єретичною, якщо побачать там найменший натяк на ім’я Шабтая Цві. Видруковані сабатіанцями молитовники сховають якнайдалі, в генізи — сховище затертих, нечитаних рукописів, або поховають у землі, як ховають осквернені погромниками священні сувої.

Тієї ночі Шабтай Цві бачив, як хор рабинів, одягнених в чорне, з чорними талесами на плечах, в суцільній темряві співає йому прокляття, запалюючи чорні, насичені міцним духом шафрану свічки із прозоро-синіми вогниками, повторюючи: хай буде проклятий він удень, і проклятий вночі, проклятий, коли встає і коли лягає, проклятий, коли спить і коли обідає, проклятий навіки, навіки, навіки!!! Від полум’я чорних свічок тягнуло замогильним холодом, і ввижалось, начебто рабини, котрі співають свій неспішний наспів, давно померли, обличчя в них посиніли, зуби пожовкли, забіліли черепи під чорними ярмулками, а чорне вбрання зотліло. Шафранові свічі догоріли, слова прокляття, котре виконувалось так рідко, що не кожному поколінню траплялось його почути, поступово замовкали. Рабини дмухнули на бляклі синюваті вогники й погасили їх.

Стало зовсім тихо. Потім закричала якась жінка, в нестямі смугуючи собі гострим ножем обличчя. Бура кров стікала, затуляючи усе собою. Горіли пальми, з видіння у видіння перелітав білий суцільнолитий повіз з червоною шестираменною звіздою, демон у чорній камізельці з яскравими написами на спині, чиє лице приховувала недоречна напівмаска. Йшли натовпи, окремі обличчя видались Шабтаю знайомими, вони кричали, били палицями шиби, хапали гострі осколки й наносили ними собі глибокі рани на руках. Лежали мертві діти, повненькі, кучеряві, з розчавленими черепами і плямами крові, що проступала крізь барвистий одяг.

Потопали кораблі, люди, замуровані у вежах, за мить перетворювались на жменьку праху, плавились суботні свічники…

Після цього він поринув у тихе забуття до світанку, прокинувшись з першими променями сонця. Хайяті-заде не було, двері камери виявились відчиненими.

Шабтай Цві повільно спускався високими сходинками. Ноги у нього підгинались.

— Ляілляха іль алла, — сказав Шабтай Цві…

Усе ще тільки починалось.

10. «Людина смутку» із Куру-Чешме. Заслання в Золоторожжя

Якби в нас раптом знайшлося під рукою чарівне дзеркало, яке показувало б, що діється в інших краях, то спрямувавши його на стамбульське передмістя Куру-Чешме, ми побачили б таку картину. У невеликій, застеленій килимами кімнаті, на низькій турецькій канапі з валиками, згорнутими з тих самих килимів, обпершись на купу пістрявих подушечок, лежав чоловік приємної середземноморської зовнішності, з темними, але виразними очима.

Раніше вони здавались веселими, натомість тепер очниці Шабтая Цві наповнювала одвічна єврейська скорбота, через що його стали прозивати «людиною смутку». Одягнений в колись дорогий, а нині вицвілий халат із бірюзового шовку з жовтою облямівкою, й гаптовану завитками ярмулку, однією рукою він гладив на животі перську кішку, товсту, з майже людським виразом жовтих очей. Інша його рука тримала єврейську книгу. Час від часу, відриваючись від читання, Шабтай Цві Азіз Мухаммед, позирав на кішку, наче намагався відчитати в її думках те, чого ще не знав. У сусідній кімнаті почулись кроки. Це повернулась його жона з ринку. Скинувши спритним рухом довге синє покривало, вона струснула головою й підійшла до чоловіка.

— Не дали? — спитав Шабтай, дивлячись їй в очі.

— На жаль… — Фатіма зітхнула. — Ні зеленяр, ні різник більше нам не відпускають. Просять грошей.

— Що ж ми будемо їсти на обід? — здивувався Шабтай.

— Не знаю, — відказала вона і несподівано розплакалась…

Так, до подібного повороту подій Шабтай Цві не був готовий.

Навіть під час мандрів, коли його виганяли з однієї громади, щоб нагодувати в іншій, він не почував таких труднощів. Батько завжди давав на всяк випадок кілька монет, а нагодувати мандрівника могли які-небудь благочестиві дервіші.

Тепер, проклятий євреями, потерпаючи від недовір’я мусульман (султан цілі місяці не виплачував йому жалюгідну платню брамника), Шабтай не мав до кого податися. Усі знайомі від нього відвернулися.

Батько з матір’ю померли, а братів Елі та Леві Шабтай необачно відправив у далеку подорож за рідкісними каббалістичними манускриптами, наївно сподіваючись, що через два-три роки, до їхнього повернення, ситуація зміниться і про скандал усі забудуть. Зв’язок з братами був втрачений, і навіть якби у них були