Софія Парфанович - Чарівна діброва

в другій: «Ми будуємо теж нові доми». Мабуть, перебудовування важніше, ніж будування нових, та, може, ми помиляємось, може, це тільки стиль такий.

Джо — наш приятель. Він єдиний із сусідів, що заходить на Діброву та помагає в будові нового мотелю. Його син, товстяк, працює там при цементі. Сам Джо говірливий та дуже товариський. Його мова дуже штудерна та нагадує мову одного пана, що, побувавши на побережжі Адріятику та намагаючись говорити по-сербському, казав: «Тут си моя мешта упадла». Джо вживає наполовину словацької мови, а другу половину поділив справедливо між поляками й українцями. Так створив загальнозрозумілу слов’янську мову, якою послуговується офіційно, при праці, бо в стосунках з дружиною вживає словацьку мову. Але залишім студіювання цієї мови мовознавцям. Нам приємно знати, що Джо народився в Словаччині, зразу ж по той бік Дуклі, шість миль від Горлиць, і що воював «за цісаря, за державу» аж шість літ, був у Львові, Проскурові, Жмеринці та сидів рік у полоні в Бердичеві. Звідти й українська мова стала складовою частиною його мови, вона разом з його історією робить його нам дуже милим і навіть одним із нас. Щодо його історії, то коли йому набридла «воячка», він утік до Америки і зразу ж став мулярем, а за кілька літ стягнув і жінку. І жилось йому добре, виховав дітей на добрих словаків, ходять вони до своєї церкви Кирила й Методів. Він часто повторяє: «Ми су роботне словацьке люді», про що так і просить помістити в книжці. Ось воно й є тут.

На своєму житті він набудував багато домів. Оцей, що тут, гарно обсаджений квітами, ще не викінчений зсередини, бо не було коли, але при нім він працює в неділю та в вільні хвилини. Гарна прямокутна пляжа посипана пісочком, дно озера вистелене великою пластиковою плахтою та присипане піском чи, як каже Джо, п’яхом, і від цього вода є «моц гарна».

Підвозить вас своїм червоним траком, і коли проїжджаєте крізь браму, каже з гордістю, що оцю браму він будував, а оці стовпи це не будь-яка робота, а «механічна», тобто ніби точна. Коротко, Джо нам подобався, і ми раді, що маємо його за сусіда. Запрошує відвідати його, що зробимо обов’язково, бо його дружина Ена рада нам і відпускає нас з великою китицею квітів і з вузликом зеленини. Найближчий сусід Джо пан Мазур Стенлі, по-нашому Степан, він має веселе прізвище, та ми якось його призабули. Він мав деякий час суперечку з Дібровою. Його будинок був надто близько межі Джо, і сусід нарікав. Все ж одного дня він вирішив, що, мабуть, варто мати спокій, і свій дім переніс, тобто відсунув від межі та ще й повернув передом до озера. Як то роблять — не знаю. Так беруть хату на спину та й несуть?.. Перенісши хату, Стенлі добудував до неї ще одну частину, і тепер вона виглядає значно огрядніше, як перед тим.

Пройдім швидко біля незаселених ділянок, бо кортить поглянути, що роблять власники домів. Он крайній з них, жовтавий дімок неподалік озера. Гарної квітневої неділі ви спинитеся біля нього й, як у нас удома звичай, обіпретесь на огорожу… В Америці майже нема парканів та ще таких, як у нас були — з кілків, дощок чи навіть з кори, — тут все сітки, солідно й гарно вироблені та покриті лякером. Ви, отже, зіпретесь і приглядаєтесь, як мама та донька садять щось на городці. Потім вам закортить заглянути, як там у хаті. Заходите. Там якраз пан Володимир малює стіни, зручно котить рольку, і стіни виходять гладенькі. Скільки ж то в нас люди напрацювалися отими щітками, що так бризкали та після яких все ще зоставалися смуги. Та ще й вапном. А тут і малярів не кличуть. Кожна пані вміє працювати тією ролькою, досконалими фарбами гладесенько покриваючи стіни.

— Як помалюю, то швидко й скінчу. Ще бракує лінолеуму на підлогах, де-не-де ще залишається викінчити то те, то інше. І кінець. Доволі праці вклали ми в цей будинок. Якби не діти, не варто було б. Але дітям треба повітря, треба свободи.

То правда. Троє діток граються на подвір’ї. Двоє старшеньких з них уже пластунки, і вони он там пускають човники по воді. Якби не зв’язок з Пластом, ні одна сім’я не думала б про Діброву.

У їхньому сусідстві Богданів дім. Можна б його назвати Богданівкою, якби мене запитали. Назва дуже гарна, історична. Пан Богдан майстер, будівельник, тому усе в нього фахово та добірно. Одначе він повернувся спиною до дороги, наче б казав: мене люди зовсім не цікавлять. До дороги гараж і задній вхід до дому. Зате спереду, від озера — о! чудова порча здовж цілого будинку. Засклена, коли треба — затінювана заслонами. На ній і стіл, і м’які крісла, і лежанка. У широкій рамі вікна вся Діброва з озером і будинками по той бік і лісом, що ледве просипається з зимового сну. Наче картина-малюнок. Якби я вміла малювати, я не просила б нікого, щоб оздобив ілюстраціями цю книжку: вид з Богданової порчі був би, може, й на цілу сторінку. Він нагадує нам якісь курорти, що ми десь бачили.

«Дібров'яний дімок»

Хоч іще далеко до «сезону», але тут вже гості. Їх поять і годують, їм панство Богдани з задоволенням показують хату. Хоч вона теж іще не викінчена, але всюди познаки заможности й достатку. Такого холодильника ви, певно, ще не бачили, бо й я ні. Він зелений, як морська вода, з золотим окуттям. І великий! Чого там тільки не вміститься! Буде чим уліті частувати приятелів. Меблі всі новісінькі, ще опаковані з печатками.