Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із володарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій ІІ відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина Роберта з однією з принцес імператорського двору. І раптом — рішуча вимога Володимира!

Звернімо увагу на традиційну позицію вітчизняної історіографії щодо епізоду сватання Володимира. Наші історики однозначно твердять, що для Володимира, як для бастарда, тобто незаконно народженого сина Святослава, було надто почесним отаке одруження з константинопольською царівною. Раніше вже пояснювали цю ситуацію. Володимир був законним сином князя–язичника Святослава, бо всі діти князів–язичників від своїх жінок тоді визнавалися законними. Та наші історики не можуть звільнитися від впливу пізнішої християнської моралі, що володар мусить мати одну жінку, з якою мусить обвінчатися, і лише діти від неї вважаються законними спадкоємцями. В язичницькому суспільстві мораль була іншою, і це відомо з усіх документів тієї доби: усі діти князя–язичника були рівноправними і законними. Тому вважати Володимира “бастардом”, тобто незаконнонародженим — не можна ніяк.

Одруження Володимира з константинопольською царівною було потрібним Володимирові не для власного самоствердження, а з політичних мотивів: воно давало київському керманичу міцний династичний союз з могутньою державою й стверджувало ті мирні стосунки, яких добивались перед тим і княгиня Ольга, і її попередники, починаючи від Аскольда. У такий спосіб князь Володимир діставав значні зовнішньополітичні переваги, хоча не виключались і власні честолюбні мотиви, коли ще врахувати, що імперія відмовила дати невісту для батька Володимирового — Святослава, що завдало великого удару честолюбству і княгині Ольги, і самого Святослава.

Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не християнином, а “поганином”. Ось саме це й стало потрібною зачіпкою для київського володаря: він негайно ж погодився прийняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залежного чи неповноцінного правителя.

Домагання Володимира про одруження з царівною викликали спротив братів–імператорів. Адже потрібно було ламати усталену традицію імператорського двору задля цього “поганина” і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько–слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: “А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (тобто Константинополю.— Авт.), яко і сьому сотворив”. Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до столиці. Імператорський трон хитався і ось–ось мав впасти. Імператори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хрещення Володимира.

Він приймає хрещення там само, у Корсуні, певно, у церкві святого Якова, де відбувалося, мабуть, і його вінчання, як гадає М. Брайчевський. Князь повертається до Києва з жоною–царівною, з награбованими багатствами, зі священиками слов’яно–руського походження, котрі приєднались до нього у Корсуні. Володимир прихопив із собою й одну з найбагатших прикрас Херсонеса — бронзову статую чотирьох коней (творіння язичницької доби античності). Згодом цей витвір мистецтва, що полонив своєю красою серце язичника–християнина, прикрашав центр Києва, площу так званого Бабиного торжка (приблизно там, де сучасна Михайлівська площа). А шеститисячний військовий загін русів був відісланий князем на допомогу візантійським імператорам. Уже в жовтні наступного 989 р. під Хрисополем, поблизу Константинополя, він брав участь у битві із заколотниками. Війська збунтованих полководців були повністю розгромлені — імператорський трон порятовано.

Від цього часу розпочинається стабільне існування імперії протягом тривалого періоду. А Київська держава, як бачимо, дістала християнство як рівноправна доброзичлива сусідка і союзниця Візантії, про що мріяли і до чого прагнули попередні володарі русів.

Прибувши до Києва, Володимир розпочав приготування для хрещення киян і всієї держави. Він дає наказ усім мешканцям Києва прибути до річки Почайни та зайти у воду. Наказ був достатньо грізний і рішучий. Князь погрожував: хто не послухається його, хай це буде “багатий чи бідний, жебрак чи раб”, і не з’явиться біля Почайни — “противник мені да буде”. Як бачимо, хрещення відбувалось під тиском Володимирової влади і сили. Хоча за традицією вся церковна література твердить, ніби всі кияни з великою радістю приймали це хрещення. Далебі, ні.

Це була драматична ситуація як для киян, так і для багатьох східнослов’янських міст. Прадавні захисники полян–русів — кумир Перун бог–громовержець, та інші статуї були стягнуті зі священного пагорба. Володимир наказав прив’язати Перуна до коней, а далі приставив, як оповідає літописець, до нього дванадцять мужів, які бігли слідом за Перуном, били його “желєзієм”. Це робилося “на поруганіє бісу”, який нібито через Перуна намагався “прельстити” людей.

Люди бігли слідом за дерев’яною колодою, на якій був висічений образ Перуна, плакали, рвали на собі волосся. І коли цей дерев’яний кумир був скинутий у Дніпро, він довго плив на хвилях, а люди все бігли берегом і кричали: “Видибай! Видибай!” — тобто випірни, випірни. І скоро хвилі Дніпра викинули дерев’яного кумира на рінь — на мілину — поблизу сучасного Видубицького монастиря. Колись ця місцевість, певно, називалась Видибичі, тобто місце, де “видибав”, за літописом, Перун. І тут, напевно, таємно було відроджене капище цьому богові.

Як установив академік Б. Рибаков, згодом християнська церква завжди ставила свої храми на місці колишніх язичницьких требищ, щоб утвердити свою перемогу над поганською вірою. Тож згодом на місці, де “видибав” Перун і виріс Видубицький (ймовірно, первісне Видибицький) монастир.

Поступово хрещення поширюється на всю територію Київської держави. Дядько Володимира Добриня хрестив силою меча Новгород. Нова віра повільно входить у свідомість, поступово вживається в попередній світогляд слов’янського населення, переплітається з ним і співіснує. Цей багатовіковий процес