Орасіо Кірога - Казки Сельви

— пливли до острова скати, щоб боронити від ягуарів переправу. А біля острова стрімко сновигали туди-сюди золоті рибки.

І знову це було зроблено вчасно: від несамовитого ревища затремтіла навіть вода біля берега, на який уже сунули ягуари.

Їх було багато; здавалося, тут зібралися всі ягуари провінції Місьйонес. Однак і вся Ябебірі аж кишіла скатами, що линули до берега, готові за будь-яку ціну боронити переправу.

— Дорогу ягуарам!

— Дороги нема! — озвалися скати.

— Ще раз кажемо: дорогу ягуарам!

— Не пропустимо!

— Коли так, не залишиться в живих жодного ската, жодного сина ската, жодного внука ската!

— Можливо, — відповіли скати. — Але ні ягуари, ні сини ягуарів, ні внуки ягуарів, ні всі ягуари на світі тут не пройдуть!

Такою була відповідь скатів. І тоді ягуари востаннє проревіли:

— Дорогу!

— Ні і ні!

І розпочалася битва. Ягуари, зробивши гігантський стрибок, кидались у воду. І падали на справжнісінький настил зі скатів. А ті штрикали їхні лапи жалами, і щоразу поранені ягуари ревіли від болю. Однак вони захищалися своїми пазурами, відчайдушно колотячи лапами по воді. І скати злітали в повітря з розпанаханими животами.

Ябебірі здавалася річкою крові. Скати гинули сотнями, але й ягуари, отримавши страшні рани, тікали на берег та падали там на пісок, й несамовито вили від болю. Роз­чавлені, пошматовані ягуаровими пазурами, скати не здавалися; вони знову й знову кидалися боронити переправу. Деякі з них злітали в повітря, падали в річку, а тоді ще раз наскакували на ягуарів.

Півгодини тривала запекла битва. А через півгодини всі ягуари знову зібралися на березі — стомлені, вони вили від болю. Жодному не вдалося пройти.

Але й скатів змагала страшенна втома. Багато, дуже багато з них загинули. А ті, що залишилися живими, загомоніли:

— Другу таку битву не витримаємо. Треба послати золотих рибок по підмогу. Нехай усі скати, що є в Ябебірі, мерщій пливуть сюди!

І золоті рибки знову метнулися вгору та вниз за течією: вони борознили воду так швидко, що залишали позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.

А скати подалися до чоловіка.

— Ми не зможемо чинити далі опір! — сумно мовили вони. Деякі з них навіть плакали, розуміючи, що нездатні урятувати свого друга.

— Ідіть звідси, скати! — відказав поранений. — Залиште мене самого. Ви й так надто багато зробили для мене. Пропустіть ягуарів!

— Ні і ні! — вигукнули разом усі скати. — Поки в Ябебірі, нашій річці, живий бодай один скат, ми боронитимемо доброго чоловіка, котрий колись захистив нас!

І тоді поранений зворушено мовив:

— Скати! Я вже майже розпрощався з життям і насилу можу говорити, але присягаюся: коли матиму вінчестер, ми влаштуємо таку забаву, що запам’ятається надовго. Будьте певні!

— Авжеж, ми знаємо! — загомоніли скати.

Та щойно вони це проказали, битва спалахнула знову. Відпочилі ягуари зненацька посхоплювалися, попригиналися, неначе перед стрибком, і заревіли:

— Востаннє кажемо: пропустіть!

— Ні і ні! — відповіли скати й метнулися до берега. Але ягуари вже пострибали у воду, і відновилася запекла битва. Вся Ябебірі — від берега до берега — почервоніла від крові, і навіть пісок на березі вкрився кривавою пінявою. Пошматовані скати злітали в повітря, а ягуари ревіли від болю; і ніхто не відступав ні на крок.

Втім ягуари не лише не відступали, але й почали просуватися вперед. Марно військо золотих рибок стрімко борознило річку вгору та вниз за течією: скатів більше не залишилося; всі вони билися біля острова, і половина з них уже загинула. А живі були поранені та знесилені.

Скати зрозуміли, що не протримаються більше ані хвилини, і ягуари пройдуть; і тоді бідолашні скати, які воліли краще померти, ніж віддати свого друга на поживу звірам, востаннє кинулися в бій. Однак усе було намарно. П’ятеро ягуарів уже пливли до острова. Скати розпачливо волали:

— До острова! Всі на той берег!

Але й ця команда виявилася запізнілою: ще два ягуари попливли до острова, і за мить усі хижаки були вже на середині річки — з води стирчали тільки їхні голови.

Проте якась невеличка червонаста тваринка вже швидко-швидко перетинала води Ябебірі — це була водосвинка, котра поспішала до острова з вінчестером та набоями, які, щоб не замочити, притримувала на голові.

У чоловіка вихопився радісний крик, бо тепер він міг встигнути допомогти скатам. Він попросив водосвинку, аби та підштовхнула його головою, бо не спромігся сам перевернутися, і вже лежачи на боку, блискавично зарядив вінчестер.

І в ту ж таки мить, коли пошматовані, розчавлені, закривавлені скати з розпачем усвідомили, що програли битву, що ягуари от-от з’їдять їхнього бідолашного по­раненого друга, в