Марія Хіміч - Байстрючка

Віта снилася мені щоночі. Я намагався з нею поговорити, виправдатися, але вона була німою статуєю, яка байдуже підставляла обличчя назустріч моїм реплікам, ніби мокрому снігові. Часом уві сні Віта рвала замок на вустах та відповідала мені, тоді прокидався з якоюсь неясною надією й увесь день ходив сам не свій, згадуючи нічну гостю.

Дружина здогадувалася про мої душевні тортури й зводила мене, допитуючись, що зі мною таке. А що я їй міг відповісти? Темний за її спиною роззявляв до мене рота — ні звука не виникало з його горлянки, тільки виповзали звідти клубки туману, що затуляли голову Зіни, і вона ставала зовсім без башти.

Я всього себе віддав роботі. Кидався вовком на всі замовлення, які потрібно було виконати. Ремонтував усі машинерії, що потрапляли під мою гарячу руку, — від трактора до дитячої залізниці.

Учора цілісінький день провів під вантажівкою, мов під товстою фригідною жінкою. Міг узагалі відмовитися ремонтувати машину та передати цей обов’язок комусь із підлеглих, але перед цим уночі мені привиділася Віта — вона покірно підставляла свої губи під мої поцілунки, і спогади про це перевертали душу.

Виліз з-під машини ввечері та сказав собі, що баста. Завтра їду до неї, до того містечка, у якому вона тепер живе. Тим паче, що туди ходить електричка, дуже зручно.

Зіні набрехав, що маю нагальну справу в Житомирі, мені там мають передати деякі потрібні дефіцитні деталі. Дружина сполошилася й не хотіла мене відпускати. Проте я зробив ображений її недовірою вигляд, і вона піддалася.

Віту я попередив про приїзд. У мене був її номер телефону — вона сама його мені повідомила: мало що могло з нами статися. Я не міг відмовитися зрідка дзвонити Віті. По мені мурахи повзали й шкіра ставала гусячою, коли чув її привітний голос. Хотілося одразу побачити колишню коханку. Але щось мене не відпускало й тримало на короткому ланцюзі, ніби старого дворового пса. Моя вірність Зіні останнім часом була гідна поваги.

Приїхавши до пункту мого «паломництва», насамперед зайшов до дитячого магазину й купив гарну ляльку із золотистим волоссям. Потім — до продуктового, придбав гостинців для Віти та Варварки. Мене всього трусило перед зустріччю — не бачив кохану понад два роки. І пора вже було познайомитися з дочкою.

Зіна постійно вимагала, щоб говорив їй, що люблю, дивився їй в очі при цьому та якомога частіше цілував її і обіймав. Виконував це слухняно. Та насправді коханою подумки називав лише Віту. І розуміння того, що мій вибір був помилковим, доводило до божевілля.

Віта мені відчинила двері ще до того, як натиснув на кнопку дзвінка. Вочевидь, побачила у вікно, як я йшов.

Я одразу обійняв її — подарунки випали з рук і попадали на підлогу. Вона радо відповіла на поцілунок, і підлога вислизнула з-під моїх ніг…

— Заспокойся, ще дитина побачить, — приземлила мене Віта.

Але пізно — мала вже стояла позаду нас і недовірливо блимала на мене спідлоба. Я посміхнувся до неї, але дівчинка засоромилася й схопилася за материну спідницю. Вона спочатку не хотіла брати ні ляльки, ні пакуночка з цукерками, проте цікавість перемогла, дівчинка схопила подарунки й повернулася до кімнати, щоб там їх спокійно роздивитися.

Ми з Вітою обережно заглянули до неї — Ксенька невміло розгортала цукерки й годувала ними ляльку. Про себе теж не забувала. Це мене розчулило. Помітив, що ніжки доньки — мініатюрна копія материних, мають такий же вигин литочок. А нижню губку Ксенька закопилює точнісінько, як я, коли зосереджуюся над пильною справою…

— Не відволікаймо її, — запропонувала Віта.

Вона взяла мене за руку й завела до ванної.

— Тобі треба помити руки з дороги, — сказала жінка й тихо защепнула двері зсередини.

Ми кохалися за сценарієм, давно відпрацьованим нами, і я намагався в ньому помітити зміни, привнесені іншим чоловіком. Віта їх не приховувала, і мене це розпалювало все більше.

— Ти — мій, — повторювала вона.

Хіба я міг їй заперечити?

…Віта сиділа за кухонним столом, годувала Ксеньку з ложечки картопляним пюре й зовсім не цікавилася, чи цього разу я покину дружину й почну жити з нею та кохати тільки її. Вона значно подорослішала.

Або їй було байдуже.

Суд промайнув швидко. Казенним вершителям справедливості, цим утомленим фемідам із виколотими очима та відрізаними грудьми, було абсолютно начхати, хто там виправдовується й мочить штанці від страху в куточку.

Наді скували руки наручниками, ніби рецидивістці, і два здоровані-цербери назавжди забрали її з собою. До мене довго не могло прийти повідомлення, що отримала всього три місяці виправних робіт. Я б мала радіти цій звістці?

Господи, та всіх працівників совкових закладів громадського харчування мали б судити за систематичне розкрадання народного майна! Починаючи зі студентів — майбутніх кухарів, які літні канікули проводили на практиці в їдальнях