Кейт Мосс - Лабіринт

— Ти вся тремтиш, Алаїс.

Вона чула в його голосі турботу й любов, розуміла, яких зусиль він докладав, щоб не піддатися страху.

— І поглянь на своє вбрання, — сказавши це, він підняв пальцями поділ її сукні. — Воно мокре та брудне.

Алаїс помітила, який він втомлений, стурбований і розгублений через її підупад, хоча дуже намагається не показувати цього. Зморшки на його чолі скидалися радше на борозни. Як вона раніше не спостерігала, що волосся на його скронях подекуди вкрилося сивиною?

— А я й не знав, що тобі може бракувати слів, — промовив батько, намагаючись порушити її мовчанку. — Ти маєш розказати мені, що до чого.

Його слова були сповнені величезної любові та ніжності, й це краяло їй серце.

— Я боюся, що ви розсердитесь, Paire[13]. І це буде цілком справедливо.

Він напружився, але посмішка не зійшла з його обличчя.

— Обіцяю не лаяти тебе, Алаїс. А зараз не мовчи, розповідай.

— Навіть якщо я скажу, що ходила до річки?

Він вагався, проте взнаки не подав.

— Навіть тоді.

«Що раніше розкажеш, то швидше заспокоїшся», — подумала Алаїс.

Вона склала руки на колінах і почала:

— Цього ранку, якраз удосвіта, я ходила до річки — на галявину, куди часто ходжу збирати рослини.

— Сама?

— Так, сама, — відповіла вона, зустрівши його пильний погляд, — я знаю, що давала слово, Paire, та прошу вибачити мій непослух.

— Пішки?

Вона кивнула і зачекала, доки він не дозволить їй говорити далі.

— Я була там певний час і не бачила жодної живої душі. Коли я збирала свої речі, щоб повернутися додому, то помітила у воді, як я тоді гадала, купу одягу гарної якості.

— Насправді ж...

Алаїс знову зупинилася, відчуваючи, що блідне.

— Насправді, то було тіло... Чоловіка... Досить старого. Він мав чорне кучеряве волосся. Спочатку я подумала, що він втопився. Не розгледіла. Згодом я помітила, що йому перерізано горло.

Батько здригнувся.

— Ти не торкалася тіла?

— Ні, — у відповідь вона затрусила головою і ніяково опустила очі. — Перелякавшись цього мерця, я, либонь, стерялася з розуму і втекла, покинувши всі свої речі. Я думала лише про те, що мушу мерщій вибратися звідти та розповісти тобі.

Пелетьє спохмурнів.

— І ти нікого не бачила?

— Анікогісінько. Та помітивши тіло, я злякалася того, що люди, які вбили чоловіка, могли бути десь поряд, — її голос затремтів. — Я уявляла навіть, що відчуваю на собі їхні погляди, що вони стежать за мною. Мені так здавалося.

— Отже, ти не поранена, — промовив батько, ретельно добираючи кожне слово. — Ніхто і ніяк не зашкодив тобі?

Вона зрозуміла, що він мав на увазі, це було видно з її розпашілих щік.

— Ні, хіба що мою гордість принижено, ні... й ти втратив гарне ставлення до мене...

З обличчя батька Алаїс збагнула, що йому полегшало. Уперше відтоді, як почалась розмова, він посміхнувся і полегкість відбилася в його очах.

— Ну, — промовив він, важко зітхаючи, — з огляду на твою необачність, Алаїс, а неслухняність — і поготів, ти вчинила абсолютно правильно, що розповіла мені про це.

Він нахилився і взяв її долоні. Його величезні руки стиснули її маленькі, тоненькі пальчики. Дотик його рук був схожий на дотик ніжної, гарно вичиненої шкіри.

Алаїс вдячно посміхнулася за своє помилування.

— Пробачте, татку, я хотіла дотримати слова, але просто...

Він перервав її:

— Не говорімо більше про це. А щодо бідолашного чоловіка, то тут нічого не вдієш. Грабіжники вже далеко звідси. Вони не схильні довго залишатися на одному місці та наражатися на небезпеку.

Алаїс спохмурніла. Батькові слова пробудили щось, заховане глибоко в її підсвідомості. Вона заплющила очі й побачила себе в холодній